Спочатку:
На сторінку книги
Глава 31. Вінчання… (31.1)
Ранок першої неділі жовтолиста видався прозорим і холодним, наче щойно витесаний шматок гірського кришталю. Сонце, хоч і піднялося високо, вже не гріло, а лише світило й підкреслювало гострі грані скелястого каньйону Смотрича.
Кульчиївці прокинулися від густого, мідного голосу церковних дзвонів. Їхній гул, важкий і водночас урочистий, розкочувався над річкою, б’ючись об кам’яні стіни, наче намагаючись попередити кожного: цей день буде не схожим на жоден інший.
І то правда, ніби попередні дні були однаковими!
Маріку вбирали до вінця в такій тиші, що було чути, як тріщить ґніт свічки, запаленої перед образами. Орися, чиї руки тремтіли так, що вона ледь тримала гребінь, повільно розчісувала темне, майже чорне волосся доньки.
Кожен її рух був наповнений тугою й болем. Вона вплітала в коси барвінок — щоб кохання було вічним, і гілочки червоної калини — щоб доля була яскравою. Але на білому полотні сорочки ці ягоди виглядали як свіжі краплі крові, щойно пролитої на сніг.
Крові, якої не мало б бути…
Баба Ганна стояла осторонь, спершись на палицю. Вона не допомагала, вона лише спостерігала за цим дійством своїми глибокими, наче колодязі, очима. Коли Орися відійшла, щоб принести вінок, стара підійшла до онуки. Її сухі пальці торкнулися вишитого коміра сорочки Маріки.
— Під самим серцем, дитино, — прошепотіла вона, і Маріка відчула під тканиною щось тверде. — Я зашила туди корінь живокосту, дрібку свяченої солі й вуглик із нашої печі. Вогонь до вогню, сіль до кривди. Не бійся нікого, хто дихає жовчю, бо в тобі зараз сила всього нашого роду. Йди, але пам’ятай: Бог бачить серце, а пан бачить тільки свою власність. Не дай йому побачити в твоїх очах нічого, крім пустки. І пам’ятай: це ще не кінець…
Молода знахарка лише кивнула. Її обличчя було блідим, наче вибілене полотно, але губи стиснуті в тонку, вперту лінію. Вона більше не була тією дівчиною, що збирала трави. Вона була жінкою, яка йшла забирати своє право на життя.
Така само стара, як і самі Кульчиївці, церква стояла на самому краю урвища. Дерев’яна, збудована ще за козацьких часів без єдиного залізного цвяха, вона здавалася частиною самої скелі.
Її темні бруси, обтесані сокирами предків, за десятиліття ввібрали в себе запах ладану, воску й людського болю. Всередині панувала сувора, велична напівтемрява. Низьке склепіння трималося на масивних дубових стовпах, а зі стін дивилися темні очі святих, писані прямо на дошках.
Тут не було золотої розкоші, лише вишиті рушники, що звисали з панікадила, й мерехтіння десятків свічок, які люди принесли з собою. Під ногами потріскувала свіжа осіння трава й полин, якими встеляли підлогу на свята. Цей запах — суміш церковного диму й степового полину — створював дивне відчуття: здавалося, що церква — це корабель, який пливе над прірвою.
Данило вже чекав біля вівтаря. У новій домотканій сорочці, підперезаний широким червоним поясом, він здавався велетнем. Його широкі плечі ледь не торкалися ікон по боках. Коли Маріка ступила на вишитий рушник, який простелили їм під ноги, він міцно стиснув її холодну руку. Його долоня була гарячою, грубою від ковальської праці, але надійною, як сама земля.
Священник, старий отець Тихін, чиї руки помітно здригалися, почав обряд.
— Вінчається раб Божий Данило з рабою Божою Марією... — голос старого плив під банями, єднаючи їхні долі в одну.
