Спочатку:
На сторінку книги
Глава 49. Вогнище для відьми (49.1)
Ранок Покрови 1711 року від різдва Христового зустрів Кульчиївці не лагідним золотом осені, а важким свинцевим небом, що нависло над каньйоном, наче масивна кришка труни. Дзвони на церкві били ритмічно, мідним звуком, вплітаючи свій тривожний гул у гомін натовпу, що заповнив майдан перед панським маєтком.
Це було те саме видовище, якого одночасно жадали й боялися: смерть найкрасивішої дівчини села, страта “відьми”, останній акт абсолютної панської волі, що не знає ні кордонів, ні меж…
У старій коморі, яка тулилася до такої само старої хати на околиці села, повітря було густим і гарячим від людського розпачу. Данило, якого не взяло те макове пійло, яке залив йому в глотку рідний дядько з батьком, з диким поглядом і розбитими до кісток руками, якими він усю ніч намагався пробити кам'яну кладку, кинувся до дверей. У його руці була важка сокира, а в очах — вогонь божевілля.
— Даниле, стій! Поглянь на мене! — Кіндрат загородив шлях синові, вхопивши його за плечі. — Там на площі сотня гайдуків! У них мушкети націлені на кожну щілину! Тебе чекають, щоб убити, я знаю, сину… Ти не дійдеш до помосту, тебе зрешетять на перших десяти кроках!
— Пустіть! — прохрипів молодий коваль, і в його голосі вже не було нічого людського, лише звірячий рик. — Я не дам їй згоріти самій! Ви чуєте? Дзвони! Вони вже виводять її! Я чую, як скрипить залізо її клітки! Геть із дороги, батьку, бо клянусь Богом — переступлю через вас!
Він відштовхнув Кіндрата з такою силою, що той відлетів до стіни, і вже взявся за важку залізну клямку дверей. У цей момент дядько Гнат виступив із густої тіні за дверима. Він не став більше вмовляти чи піднімати руку на племінника. Гнат лише розвів руки, перекриваючи собою останній вихід, але Данилові вже було байдуже. Хлопець замахнувся сокирою, проте саме в ту секунду, коли залізо мало зблиснути в напівтемряві, доля вирішила все за них.
Шалена звіряча затятість, яка всю ніч утримувала Данила на ногах і змушувала голими руками кришити камінь, раптово пропала. Макове пійло, яке батько з дядьком раніше залили йому в глотку, нікуди не зникло — воно просто чекало свого часу, поки організм зовсім виснажиться. Від різкого руху й спалаху гніву дурманна отрута чорною хвилею ринула прямо в мозок. Перед очима в Данила все попливло: грізні обличчя рідних перетворилися на розмиті брудні плями, а звук далекого церковного дзвону вибухнув у вухах тисячею розпечених молотів.
Його повело вбік. Ноги, що ще мить тому здавалися залізними, стали ватяними й чужими. Намагаючись утримати рівновагу й прорватися до дверей, Данило сліпо хитнувся й зачепився за важкий залізний ланцюг, яким коваль прив'язував вози. Цей ланцюг, наче жива змія, обхопив його кісточку, позбавляючи останнього шансу встояти.
Молодий коваль полетів шкереберть, випустивши сокиру. Падаючи, він у відчаї змахнув руками й з усього маху влетів потилицею у важке дубове корито з водою, де Гнат зазвичай гартував підкови. Удар був не стільки сильним, скільки вирішальним для його виснаженого організму. Темрява, густо замішана на маковому дозрілому дурмані й смертельній втомі, миттєво поглинула його свідомість.
Хлопець навіть не встиг скрикнути. Його коліна підкосилися, сокира, яка випала з рук, глухо вдарилась об долівку, і він важким лантухом осів на руки Гната, який ледве встиг підхопити племінника біля самої долівки.
— Прости, хлопче, — прошепотів Гнат, притискаючи обм’якле тіло братового сина до своїх грудей, поки Кіндрат гарячково перевіряв, чи той дихає. — Бачить Бог, ми цього не хотіли. Сама земля тебе втримала... Краще ти ненавидітимеш нас обох до самої смерті, ніж сьогодні годуватимеш ворон своїми тельбухами на втіху панові.
— В’яжи його, — важко дихаючи, наказав Кіндрат, витираючи обличчя. — Тільки в’яжи міцно, а не так, як попереднього разу, подвійними конопляними шнурами. Й подивись, щоб у йоого кишенях не знайшлося ще одного ножа… І засув зовні на колодку. Ми повернемося, коли дим розвіється. Тільки тоді його можна буде випустити. У світі, де її вже не буде.
