Спочатку:
На сторінку книги
44.2.
Дан витягнув із внутрішньої кишені кілька свіжих роздруківок із кадастрового реєстру й кинув їх поверх старої мапи, символічно закриваючи минуле теперішнім. Чортополох-старший схвально кивнув — цей мовчазний жест означав, що компромісів із польськими візитерами не буде.
— Кшиштоф апелює до законів про реституцію, які працюють у Прибалтиці чи Польщі. Там совєти прийшли пізно, там ще живі онуки власників, які тримали ключі від комор. А тут? Тут три покоління наших і ваших людей, Олександре Андрійовичу, виросло на цій землі. Тут сто років як жодного польського слова в полі не було чути. Його “королівські грамоти” — це просто красивий антикваріат, музейні експонати. Будь-який суддя, який візьме це до розгляду проти діючого земельного кадастру, просто підпише собі квиток у психіатричну лікарню.
— Саме так! — Олександр ляснув долонею по столу так, що здригнувся кришталевий графин. — Кшиштоф хоче оживити мерця. Але він забув: земля належить зовсім не мерцям, вона належить тим, хто її обробляє. Передай юристам: позиція одна — позовна давність минула сто років тому. Ці яри вже давно перетравили і королівські грамоти, і чужинські амбіції. Войцехівські для Кульчиївців — це археологія, привиди минулого. А ми — це жива сила.
А тим часом, поки в кабінетах ділили гектари й мірялися термінами давності, у Кончі-Заспі рушився інший світ — світ Марисі.
Вечір у їхньому маєтку почався не з затишного тріску дров, а з гучного скандалу, який вибухнув прямо в холі. Ярина, яка завжди намагалася бути справжньою матір’ю-берегинею, цього разу втратила самоконтроль. Вона випадково знайшла у сумці Марії записку від Яна — коротку, написану пополам англійськими й українськими словами, сповнену тієї відвертої ніжності, яка для Ярини була рівноцінна смертному гріху.
— Ти хоч розумієш, у яку прірву летиш? — голос Ярини зривався на хриплий крик, очі горіли небезпечним вогнем. — Ти спиш із сином людини, яка хоче пустити твого батька по світу! Ти зраджуєш свою кров, Маріє! Ти думаєш, це романтика? Це війна! А твій дідусь?! Та він ніколи цього не пробачить. Якщо ти не припиниш це негайно, я сьогодні ж розповім усе твоєму батькові. Він замкне тебе, відбере телефон, відправить у глушину під конвоєм! Він зітре цього твого Яна в порошок, і жодна польська дипломатія його не врятує! Ти — Чортополох, у тебе в руках має бути влада, а ти стала розвагою для іноземця!
— Замкне? — тихо спитала Марія. — Може, мене відразу на плаху за те, що я закохалася?!
— Не верзи дурниць! — не вгавала Ярина, нарізаючи круги по вітальні. — І не прикидайся повною дурепою!
Марія стояла посеред холу, зціпивши зуби. Вона міцно стиснула в руці кулон Аннет, і його гостра срібна оправа врізалася в долоню до крові. Дівчина не плакала й не виправдовувалася. Вона просто дивилася крізь матір, відчуваючи, як останні нитки, що зв'язували її з цим домом, рвуться по живому.
Коли Ярина нарешті пішла, грюкнувши дверима так, що здригнулася люстра, Марися повільно осіла на холодну плитку підлоги. Сльози нарешті прорвалися, але це були не сльози образи — це були сльози звіра, якого загнали в кут.
Холодний мармур підлоги, здавалося, висмоктував залишки тепла з її тіла, але цей фізичний біль був нічим порівняно з пусткою всередині. Дім, який раніше здавався фортецею, раптом перетворився на клітку, де кожен куток дихав чужими розрахунками, амбіціями й ненавистю до людини, яка стала для неї дорожчою за її власне життя.
Коли двері маєтку знову відчинилися, і в дім влетів засипаний снігом Ян, дівчина навіть не поворухнулася. Він миттєво зчитав сцену — розкидані речі, запах валер’янки і цю страшну важку тишу. Хлопець кинувся до неї, відкидаючи вбік мокру куртку, і просто заховав її у свої обійми.
— Маріє, що? — спитав він одними губами, не вимовивши вголос ні звуку.
