41.2.
Ян, який не боявся в селі ні бога, ні чорта, хотів знову відчути свою владу, розтоптати Маріку остаточно перед тим, як дати вогню довершити те, що він розпочав.
Коли гайдуки привели її з каземату в його покої востаннє, вона ледь трималася на ногах. Руки були зв'язані за спиною, волосся сплутане, обличчя бліде, як полотно. Ян, хитаючись від хмелю, підійшов до неї впритул. Гайдуки, Горбач і налякані дівки-служниці завмерли вздовж стін.
— Ну що, моя горда пташко? — Войцехівський провів холодним лезом ножа по її горлу. — Завтра ти злетиш у небо сірим димом. Весь край побачить, як горить твоя краса. Але я дам тобі милість. Скажи зараз, при всіх, що ти — моя раба. Поцілуй мій… мене і попроси прощення за свою непокору. І тоді я звелю катові задушити тебе до того, як полум’я торкнеться твоїх ніг. Ну? Кажи!
Молода жінка, майже дівчинка, повільно підняла голову. Вона дивилася не на ніж, а прямо в очі пана — глибокі, налиті кров'ю й ницістю. Вона зібрала останню краплю волі, яка ще лишилася в її понівеченому тілі, і, зробивши крок вперед, з силою плюнула панові межи очі. Густа суміш слини й крові повільно потекла по щоці Яна, застрягаючи в його пещеній борідці.
У кімнаті стало так тихо, що було чути, як тріщить ґніт у свічнику. Гайдуки мимоволі відсахнулися, вражені цією нечуваною зухвалістю. Це було приниження, страшніше за будь-який удар шаблею. При своїх людях, при своїх коханках, пан був опльований кріпачкою.
— Геть! — захрипів Ян, і його голос зірвався на звірячий крик.
Він витер обличчя тремтячою рукою, залишаючи червоний слід.
— Киньте її в “собачу яму”! Не годувати! Не давати ні краплі води! Завтра вона буде горіти довго... я особисто буду підкидати сирі дрова, щоб вона мучилася годинами! Ведіть її! — і він сам теж вибіг зі спальні, залишаючи гайдуків виконувати його наказ.
Маріку, яка вже й так заледве дихала, кинули в найтіснішу комірчину під вежею — вогку кам’яну щілину, де не можна було навіть випрямитися. Вона впала на солому, відчуваючи, як її покидають останні сили. Тіло палахкотіло болем, сором обпікав душу, але всередині неї після того плювка запанував дивний спокій.
Бо після цього вона точно знала, що зробила все, що могла. Тепер вона була готова до кінця.
У цій тісній кам’яній пастці, де стіни, здавалося, змикалися над нею, наче велетенські долоні, Маріка вперше за довгий час не боялася. Вона заплющила очі й уявила сонце над пшеничним полем — таке тепле й яскраве, що навіть біль у побитому тілі трохи вщух.
Тепер Маріка знала: Ян може забрати її життя, може зачинити її в цьому вогкому склепі й покинути повільно помирати без води і їжі, але він ніколи не зможе забрати те, що вона зробила. Вона не схилила голови, не видала таємниці й залишилася людиною там, де інші перетворювалися на звірів.
Дівчина не знала, що в цей самий момент баба Ганна стоїть на самому краю скелі, розгрібаючи руками землю біля коріння старої сосни. Стара шепотіла древні закляття, закликаючи духів каньйону відкрити шлях її онуці.
— Тримайся, біла пташко, — шепотіла Ганна в чорну пащеку прірви. — Земля вже здригається від стукоту серця твого коваля.
А в селі Орися, мати Маріки, сиділа на порозі своєї хати. Вона не плакала, її очі вже давно висохли. Вона шила білу сорочку, останню, для поховання, хоча знала, що ховати не буде чого.
Голка раз по раз проколювала її пальці, і червоні цятки крові на білій тканині ставали єдиним візерунком, який вона встигала вишити. Орися шила саван для своєї дитини, і кожен стібок був молитвою про швидку смерть, яка була б милосерднішою за панську “милість”.
Тим часом ніч майже добігала кінця. На сході вже з’являлася тонка кривава смужка світанку — світанку Покрови, що мав стати для одних порятунком від такого життя, а для інших — вічною ганьбою.
