45.2.
Її думки перекинулися на рідну хату. Маріка бачила свою матір, Орисю. Вона знала, що мати зараз не спить — вона сидить на порозі, вдивляючись у ніч, і кожна хвилина для неї — це удар ножем у згорьоване серце, яке болем чіпляється за кожну мить цього нікчемного життя. Орися все життя була тихою, наче вечірня тінь, вона винесла на своїх плечах стільки горя, що Маріка була її єдиною нагородою.
Щойно вона заплющила очі, як перед нею постало образ батька — сильний, із засмаглим на сонці обличчям, з мозолистими руками, що пахли свіжим зерном і важкою працею, що випадала на долю простих людей. Його не стало тієї чорної осені, коли пани вирішили перегородити річку для нової греблі. Селян погнали працювати в крижану воду, не питаючи ні сили, ні бажання, ні згоди.
Батько загинув на очах у всього села: величезна мокра колода зірвалася з ланцюгів, наче розлючений звір, і потягла його за собою у вир. Маріка тоді була зовсім крихітною, але назавжди запам'ятала той страшний звук — хрускіт дерева і глухий стогін річки, що поглинула того, хто по вечорах носив її на руках. Тоді Орися вперше стала тією самою “тихою тінню”, наче частина її душі пішла під воду разом із чоловіком.
Відтоді мати жила тільки заради доньки, оберігаючи її від панського ока, як останню свічку на вітрі. І ось тепер ця свічка догорала тут, у кам’яній ямі під вежею, а Орися знову залишилася сама проти цілого світу, де пани розпоряджалися людським життям легше, ніж осінь сухим листям. Чи зможе вона ожити знову? Чи зможе бути з кимось, хто подарує їй дитину? Адже вона ж іще сама зовсім молода, ще й до чотирьох десятків далеченько…
Потонувши у власних роздумах, Маріка зціпила зуби. Біль у тілі відступив перед пекучим почуттям несправедливості. Вона не могла просто зникнути, як батько в тій холодній воді. Вона мала вистояти… хоча б заради матері, яка вже одного разу виплакала всі свої сльози над річкою.
“Хто тепер принесе їй води, коли в неї почнуть боліти старі кості? — думала Маріка. — Хто обійме її після довгого дня на панському полі? Хто закриє їй очі, коли прийде час?”
— Мамо... мамочко… — дівчина відчула, як гаряча сльоза прокладає шлях крізь шар бруду на щоці. — Не дивіться завтра на вогонь. Благаю вас, заплющіть очі, коли він спалахне. Нехай у вашій пам’яті я залишуся у весільному вінку, а не в чорному диму. Живіть, мамо. Хай як вам буде важко, а ви живіть. Заради мене…
А баба Ганна? Вона вже зовсім стара, її тіло всохло, як корінь полину. Вона трималася на цьому світі лише заради Маріки, передаючи їй знання трав і мову звірів. Кому тепер вона залишить свої таємниці? Вона залишиться одна зі своїми привидами. Маріка відчувала провину перед бабою — за те, що не змогла захистити ту іскру вільної волі, яку стара в неї вкладала.
Але найважче було думати про нього. Про Данила. Її велетень, її коваль, чиї руки могли гнути залізо, але тремтіли, коли торкалися її волосся. Маріка знала його краще за всіх. Вона знала, що Данило не вміє просто сумувати, він буде випалювати себе зсередини, наче горно, у якому немає виходу для полум’я.
— Ти не зможеш бути щасливим, мій коханий, — гірко прошепотіла вона, притулившись лобом до холодного каменя. — Ти будеш шукати моє обличчя в кожній жінці, мій голос — у кожному шумі річки. Твоє життя стане довгим безкінечним катуванням. Ти будеш бити молотом по наковальні, а чутимеш тріск хмизу під моїми ногами. Кожна іскра в кузні нагадуватиме тобі про завтрашній ранок. Але я тебе прошу… я тебе благаю… зумій стати щасливим без мене… заради мене… заради нашої любові…
