Спочатку:
На сторінку книги
8.3.
Ті самі орхідеї, які ще не встигли винести і які ще вранці стояли з напівзакритими, майже в’ялими бутонами, тепер не просто розцвіли — вони вибухнули кольорами, наче в прискореній зйомці. Стебла папороті витягнулися на добру чверть метра, тягнучись до білих ніжок ліжечка соковитою, смарагдовою зеленню.
Ну нічого ж собі… сила у малої відьми…
Кімната пахла так інтенсивно й солодко, наче вона опинилася посеред прадавнього лісу після тропічної зливи. Навіть старий кактус у кутку, якого, вона знала, Олександр привіз колись із мексиканської виставки і який не цвів понад десять років, викинув яскраву, криваво-червону квітку, що виглядала як відкрита рана на тлі білих стін.
Аннет підійшла до колиски. Марія не спала. Вона дивилася на квітучу папороть, що тяглася з підвіконня до її обличчя, і в її зіницях віддзеркалювалася ця буйна, некерована зелень.
— Ти вже вирощуєш свій сад, Маріє? — тихо прошепотіла Аннет, схиляючись над онукою. — Ти пам'ятаєш, як пахне справжній світ, а не ці бетонні коробки?
Марія видала звук, схожий на тихий сміх, і цієї ж миті за вікном знову почулося іржання Грома. Кінь відповів їй через кам'яні стіни маєтку.
Але заморську зелень, хоч вона ніби й не шкодила дитині, таки винесли, бо Аннет на цьому наполягла, а Чортополохи вирішили не сваритись з дуже примхливою свахою, чиїми здібностями теж іноді користувались.
Наступного тижня життя в маєтку нагадувало розтривожений вулик. Захар був увесь у роз'їздах — вони з батьком «дотискали» місцевих фермерів, розширюючи свої володіння у районі Кульчиївців.
Ярина, оточена надмірною турботою Дарії, повільно приходила до тями. Вона бачила, як дивно ростуть квіти в дитячій, які принесли від матері, і з притаманною їй легкістю списувала це на «якісні італійські добрива» й «хороший мікроклімат». Вона дуже хотіла вірити в ідеальну картинку щасливого материнства, про яке завжди мріяла.
Але Аннет, яка вирішила скористатись гостинним запрошенням сватів і пожити у них тиждень чи два, щовечора, коли дім затихав, сідала біля онуки. Вона не співала їй колискових про котиків. Вона розповідала їй формули — не хімічні сполуки зі своєї фабрики, а ті, що були записані в пам’яті трави, землі й крові.
Вона бачила, як Марія слухає. Не маленькими рожевими вушками, які ховалися під пасмами темного пухнастого волоссячка, а всім своїм єством.
— Вони думають, що володіють цією землею, бо мають на неї гербові папери й підписи нотаріусів, — шепотіла Ганна, дивлячись у вікно на обрій, де збиралася чергова гроза. — А ти знаєш, Маріє, що земля належить лише тому, хто чує її біль. Рости швидше за їхні амбіції. Час іде, і тінь минулого вже почала наздоганяти твій новий дім.
Коли Аннет вийшла з кімнати, вона випадково наштовхнулася на Захара. Він виглядав втомленим, але задоволеним — вдалося перехопити великий контракт, який обіцяв чималу вигоду. Він глянув на тещу, потім на двері дитячої, з-під яких тягнувся надто сильний аромат квітів.
— Дивно пахне, — зауважив він, поправляючи краватку. — Наче ми в оранжереї, а не біля дитячої спальні. Завтра покличу садівника, нехай винесе половину вазонів. Це шкідливо для дитини, ще алергія буде.
Аннет лише зміряла його поглядом.
— Ті, що були тут зайвими, вже винесли, — посміхнулась вона. — А ці… Спробуй, Захаре. Але не дивуйся, якщо завтра твої садівники не зможуть відчинити ці двері. Рослини мають звичку захищати те, що люблять.
Захар, махнувши рукою, мовляв, нехай дружина зі своєю матір’ю розбирається сама, швидко пішов у бік свого кабінету.
“І правильно зробив, зятю, — Аннет тільки глянула йому вслід і знову повернулась у кімнату до онуки. — А ми з Марисею самі вирішимо, які трави нам тут потрібні. Без… сопливих…”
