Спочатку:
На сторінку книги
40.2.
У вітальні перед каміном, коли вогонь відкидав химерні тіні, Марія іноді раптом затихала. Їй здавалося, що тріск дров — це не просто звук, а відлуння того самого вогнища, на якому колись давно, здається, триста років тому, як розповідала їй Аннет, спалив молоду відьму місцевий шляхтич, який панував тоді у Кульчиївцях, звідки бабуся родом.
І, що цікаво, Аннет Степанівна їй якось навіть сказала, що прізвище того шляхтича було Войцехівський, а ім’я — Ян… Тож Марися вже навіть не дивувалася, коли час від часу її починав переслідувати гіркий густий дим грабових дров, від якого не рятують найкращі французькі парфуми. І тоді їй раптом здавалося, що це не якась чужа дівчина згоріла у тому вогні, а вона сама, тільки три століття тому…
Ян, який любив дівчину до безтями, відчував цей холод. Він тоді підходив ззаду, обіймав її, гріючи своїм тілом.
— Знову тіні? — шепотів він їй у волосся.
— Воно не відпускає, Яне. Мені здається, що кожен наш вечір тут — це виклик самій долі.
Хлопець розвертав її до себе, дивлячись в очі з пристрастю, що межувала з божевіллям.
— Марись, припини думати про дурниці. Ти знаєш, що я тебе кохаю, і знаєш, що батько нічого мені не зробить. Позбавить фінансової підтримки? Так у мене є голова на плечах і я точно знаю, що вступлю в один з найкращих європейських вишів… Ну, чи й навіть тут, біля тебе, у вас тут теж освіта нормальна. Знайду роботу, буду працювати… І… ми обов’язково прорвемося, витримаємо все. Аби тільки бути разом…
Їхня близькість у ті зимові ночі в Кончі-Заспі була схожа на затяжний стрибок без парашута. Жодної романтичної лабуди про долі — тільки дика, майже звірина потреба довести одне одному, що вони живі, тут і зараз, попри всю ту юридичну війну, що розгорталася за вікнами маєтку.
Це був зовсім не підлітковий роман з квітами й есемесками. Це була жорстка спроба переламати сценарій, який їм намагалися нав’язати інші.
Коли вони залишалися самі, Марія впивалася нігтями в його спину, намагаючись заземлитися, не дати собі полетіти в той морок минулого, який тягнувся за ними шлейфом. Ян теж був зовсім не ніжним — він мітив її, залишаючи на шиї й ключицях темні сліди, які вона потім тижнями ховала під високими комірами светрів, змушуючи однокласниць у ліцеї гадати, що ж там відбувається за фасадом зразкової учениці.
Вони кохалися так, наче завтра Кшиштоф виставить Яна за двері, а Олександр зачинить Марію в підвалі. Кожен рух, кожен приглушений стогін у порожньому будинку був їхнім особистим факом усій цій системі, реституціям, агрохолдингам і боргам предків. У ліжку не було шляхтичів чи селян — були тільки двоє людей, які задихалися одне від одного і від тієї правди, яку вони мали приховувати від усього світу.
Дорослі були дуже засліплені власною війною, щоб помітити, як під їхніми носами догорають залишки їхнього контролю: Кшиштоф Войцехівський жив у режимі нескінченного юридичного джетлагу, розриваючись між нічними зумами з Варшавою й спробами підкупити українських чиновників, тож поки Ян з’являвся вранці за сніданком у бездоганно випрасуваній сорочці й демонстрував холодну відстороненість, старший шляхтич був занадто самовпевненим, щоб припустити наявність у сина власного порядку денного.
Батько й син Чортополохи теж опинилися в епіцентрі агро-оборони, відбиваючись від нескінченних податкових перевірок і блокувань рахунків, які нацьковував Кшиштоф, тому Марія, що тихо йшла у свою кімнату під вечір або “засиджувалася над підручниками” у подруг, здавалася їм надійно схованою в тіні сім’ї, тоді як насправді Конча-Заспа стала для закоханих ідеальною сліпою зоною.
Офіційно законсервований на зиму маєток Ярини стояв порожнім, охорона на в’їзді в котеджне містечко була давно підкуплена Яном, а камери спостереження фіксували лише порожню трасу, поки в темних кімнатах будинку вони скидали свої ліцейні маски, перетворюючи кожну ніч на акт відчайдушного саботажу проти волі батьків, які в цей самий час у своїх кабінетах ділили землю, навіть не підозрюючи, що їхні діти вже давно поділили одне одного. Але вічно так тривати не могло…
