Спочатку:
На сторінку книги
32.2.
Кшиштоф усміхнувся, але ця усмішка не торкнулася його очей.
— Юридично ми зараз у глухому куті. Український закон — це стіна, яку не пробити лобом: іноземці не можуть купувати сільськогосподарську землю. Навіть мій статус не дає мені права володіти цими гектарами напряму. Діяти через державні структури — це загрузнути в корупційному болоті, де вони зжеруть мої гроші й нічого не дадуть натомість.
— І ти все одно хочеш це зробити? — Ельжбета, знаючи свого чоловіка, здивованою не виглядала, проте вона не любила витрачати марно час і ресурси.
— Так… — кивнув він. — І саме тому я піду іншим шляхом. Мені не потрібне право власності прямо зараз. Мені потрібен контроль. Якщо я знайду порушення в оформленні паїв — а вони там точно є, враховуючи хаос, у якому вони згрібали землю в дев'яностих, — то заблокую їхню діяльність через суди. А потім, коли агрофірма почне тонути в боргах, я запропоную Захару “допомогу” через підставну фірму з українською реєстрацією. Він сам віддасть мені управління за безцінь. Я заберу Кульчиївці за пів року, і жоден закон не зможе мені завадити, бо формально власником буде українська юрособа з моїм капіталом.
Кшиштоф підійшов до великого вікна. За склом розстилався вечірній Київ, мерехтячи вогнями мегаполіса, але він бачив зовсім іншу картину — ту, що закарбувалася в його пам'яті минулими вихідними.
…Минулої суботи він поїхав у Кульчиївці. Сам. Хотів побачити “ворога” на власні очі, не через сухі звіти аналітиків чи цифри у таблицях. Його дорогий седан кольору “мокрий асфальт” повільно котився розбитою дорогою повз безкраї поля агрофірми “Чортополох і син”.
Соняшники вже давно відцвіли, їх зібрали, і тепер стояли тільки безголові штурпаки чорними рядами, наче обвуглене військо, що застигло в німому вартуванні. Дивно, і чому тут досі не виорано, як мало б бути? Якісь новомодні технології, які впроваджує цей фермер? Чи він просто забув про цей шматок поля?
Кшиштоф, думаючи про цей момент, зупинився біля першої хати-музею — тієї самої “Знахарської садиби”, яка офіційно належала Аннет Галаґан.
Ця невелика ділянка землі всередині його майбутніх володінь була як порошина в оці. Вона порушувала чітку геометрію його планів.
Біля хвіртки його зустрів старий доглядач, який назвався Савою. Його обличчя було настільки поораним зморшками, що здавалося, він сам виріс із цієї землі сотні років тому.
— Музей зачинено. Аннет Степанівна не веліла приймати нікого без попередження, — буркнув старий, навіть не відклавши звичайну косу, якою він спокійно рівняв добряче пожухлу траву біля паркану.
— Я не турист і не роззява, — холодно відповів Кшиштоф, звично вмикаючи тон господаря. — Я — Войцехівський. Вам це прізвище має бути добре знайоме, якщо ви справді тутешній.
— Ой, знайоме, — Сава раптом випростався, і в його вицвілих очах спалахнуло щось гостре. — Так знайоме, що аж у грудях пече від того знайомства. Тільки ви, пане, дарма сюди приїхали. Ця земля пам’ять має довшу за вашу генеалогію. Вона не любить, коли на неї дивляться як на товар.
Кшиштоф проігнорував старого і, не питаючи дозволу, пройшов углиб подвір'я. Коли він ступив на територію садиби, повітря навколо раптом стало дивно густим і гарячим, попри різку осінню прохолоду. Йому здалося, що з густої трави на нього дивляться сотні невидимих очей. Він підійшов до старої криниці в глибині саду. Вода в ній була темною, наче рідка нафта.
Нахилившись, Кшиштоф хотів зачерпнути води, щоб просто омити руки після дороги, але тільки-но його долоня наблизилася до цямриння, чоловіка прошив нестерпний, гострий біль у суглобах.
