24.3.
— Мама бачить дизайнерські штори, тато бачить загрозу капіталу, — прошепотіла Марія, сідаючи на дерев’яну лаву. — А я... я бачу його очі. Бабусю, він сів біля мене. Весь клас на вухах. Доньки олігархів вже готують ножі, а синки — кулаки. Але це все дурниці. Коли наші руки випадково торкнулися над зошитом, я відчула спалах. Наче з мене вирвали шматок душі й повернули його на місце, але він став холодним, як лід.
Аннет слухала уважно, бо до слів Марисі вона ставилася зовсім по-іншому, аніж до слів доньки чи зятя, які користувалися її даром тільки тоді, коли їм це було вигідно чи потрібно.
— Прізвище Войцехівський... чому воно… мені щось нагадує? — Марія підняла очі, повні відчаю. — Чому я відчуваю, що маю його ненавидіти, але мене тягне до нього, як до єдиного живого джерела в пустелі?
Аннет сіла поруч, і її рука, тепла й м’яка, лягла на тремтяче плече внучки.
— Бо ви з ним — дві половини однієї старої біди, Марисю. Твоя мати завершила їхній дім, але вона не знає, що збудувала декорації для фіналу, який не відбувся триста років тому. Ян — не просто однокласник. Він — прямий нащадок того, хто вважав, що має право розпоряджатися життям і смертю нашої родини.
— Він сказав, що я пахну полином, — дівчина вказала на вирощені нею кущі. — Він сказав це так, наче знав цей запах завжди.
— Бо він і знає його, — Аннет суворо подивилася на розбурхані рослини. — Його пращур Ян спалив те... — вона замовкла на мить, підбираючи слова, — ...одну з наших жінок. Але перед тим він любив її так, що це прокляття перейшло в кров. Тепер він повернувся, й шукає не землю. Він шукає розплати або прощення. А його батько, Кшиштоф... той шукає архіви Кульчиївців. Вони думають, що ми вкрали їхню велич.
Марія відчула, як її серце б’ється об ребра, наче спійманий птах.
— Наступної п’ятниці ми маємо бути там. У тій квартирі вже все готово. Мама каже, що ми мусимо піти до них на новосілля, а вона ж не відчепиться. А я... Бабусю, я боюся. Не його. Я боюся того, що можу зробити, якщо він підійде дуже близько. У мені прокидається сила, яку я не можу контролювати, коли він поруч.
— Тобі доведеться навчитися, — Аннет підвелася й пройшлась поміж рослин. — Ти — Марія Галаґан, навіть якщо батько записав тебе інакше. Ти — корінь цієї землі. Якщо він — вогонь, то ти — земля, яка може цей вогонь поглинути. Не показуй слабкості. Нехай бачить твій полин. Войцехівські ламаються об те, що неможливо купити.
— Але… все якось так швидко. Відмовити батькам я цього разу не можу, — дівчина зітхнула. — Йти теж не хочу… Мені було б спокійніше, якби ти була поряд. Поїхали сьогодні з нами, я тебе прошу…
Аннет підійшла до куща полину, який Марія щойно виростила, і одним різким рухом зірвала гілку.
— Гаразд, поїдемо, тільки в неділю… Тижня якраз вистачить, щоб підготуватися до цього візиту. Ще десять хвилин, я закінчу справи й поїдемо додому, я зберуся. А ти поки випий відвар, який я приготувала, — і вона дала дівчині склянку, у якій було щось схоже на грушевий узвар. — І запам’ятай: те, що твій батько називає “європейським капіталом”, для тебе — фатальний іспит. А Ян... але досить, усе буде цього разу добре. Ось побачиш.
Марія вийшла з оранжереї. Попереду були вихідні, а за ними — довгий тиждень очікування тієї самої п'ятниці. Містечко зустрічало її осінньою прохолодою, але в її думках панував лише він — Ян Войцехівський. І його погляд, від якого помер у конвульсіях її спокій.
Аннет залишилася в оранжереї одна. Вона подивилася на полин, що так аномально виріс під руками внучки.
— Дуже багато сили, — прошепотіла чи то фармацевтка, чи відьма, і під її поглядом листя почало вкриватися інеєм. — Колесо крутиться швидко. Цього разу ми можемо не встигнути загасити вогонь.
А потім повернулася, знайшла свій смартфон і набрала Орисю, щоб потішити доньку, що вона в неділю їде в Київ, а заодно й Марисю привезе…
