Спочатку:
На сторінку книги
49.2.
Вони знову закрили безпаметного Данила, цього разу в темному сараї, де всі замки були викувані руками Гната. Два могутніх чоловіка вийшли на світло, не дивлячись один одному в очі. Вони, зробивши все, щоб урятувати своє власне майбутнє, айбутнє їхнього роду, йшли на майдан виконувати свій найважчий чоловічий обов'язок — бути свідками кінця тієї, котру вони не змогли захистити.
На площі вже яблуку ніде було впасти. Селяни стояли похмурими рядами, опустивши голови, багато жінок нишком витирали сльози кінцями хусток. Але навколо них вирувало інше життя. Приїжджі шляхтичі з навколишніх маєтків, міщани з Кам’янця, челядь — всі вони приїхали сюди подивитися на “відьму” як на рідкісну звірину.
— Кажуть, вона коня пана Яна поглядом спопелила, — шепотілася товста перекупка, з хтивим поглядом кусаючи жирний калач. — Ой, страшно, кумо, але ж яка краса на вогнищі буде! Чи закричить? Кажуть, якщо відьма не кричить, значить, диявол, з яким вона знається, їй горло льодом заклав.
Ян Войцехівський, пан у Кульчиївцях, з’явився на галереї у темно-червоному парадному жупані, що сяяв золотими ґудзиками. Він тримав срібний кухоль з вином, але рука його так тремтіла, що напій раз по раз вихлюпувався на оксамит.
Він гарячково шукав у натовпі постать Данила. Йому потрібен був цей останній акорд — бачити розпач ворога. Але він бачив лише суворі, як гранітні скелі, обличчя мельника Кіндрата й старшого коваля Гната, що стояли в першому ряду, нерухомі й мовчазні.
Її вивезли на майдан у залізній клітці. Дівчина була в одній сорочці, боса, з розпущеним волоссям, що закривало її плечі, наче плащ. Коли Маріку витягли з клітки й вивели на поміст і почали приковувати ланцюгами до соснового стовпа, натовп на мить замовк. Вона була якоюсь… чистою для цієї багнюки. І дуже, майже неймовірно спокійною для місця страти.
Гродський суддя, чий голос зривався через вологе повітря, намагався прокашлятись і востаннє розгорнув сувій:
— “...за злочини проти природи, пакт із силами темними та чаклунство шкідливе Маріка, донька Орисі й загиблого Нестора, прирікається до очищення вогнем. Нехай попіл її розвіється, а пам’ять про неї згине навіки!”
Та молода знахарка, яка вже практично попрощалась із власним життям, не слухала суддю. Вона дивилася вище — туди, де над скелями кружляв самотній сокіл. Її пальці непомітно, крізь пута, торкнулися маленького вузлика, зашитого бабою Ганною в поділ сорочки. Стара встигла передати їй цю сорочку через підкупленого слугу.
“Корінь забуття і квітка солодкого сну”, — шепотіла Ганна сама до себе, передаючи їй із сорочкою це зілля. Маріка встигла дістати і проковтнути його ще у “собачій ямі”, поки потомлені неробством гайдуки спали попід стіною.
Тепер її тіло, яке вже міцно прикували до високого стовпа, належало залізу й катам, але душа вже почала віддалятися. Вона відчувала приємний, солодкий холод, що розливався по жилах, вимиваючи страх і притуплюючи нерви.
За мить кат, нишком закліпавши очима, щоб змахнути неждану сльозу, підніс факел. Перші язики полум’я жадібно лизнули сухий хмиз. Почувся сухий тріскучий звук. Чорний їдкий дим почав підніматися вгору, огортаючи білу постать біля стовпа.
Ян Войцехівський подався вперед, мало не перехиляючись через перила галереї. Він чекав крику. Він прагнув почути, як цей гордий голос зірветься на хрипле благання, як вона буде просити його про милість. Милість миттєвої смерті. Але дим на мить розсіявся від пориву вітру, і Ян захолов.
Бо Маріка, яку він так хотів побачити зломленою, дивилася прямо йому в очі й… посміхалася. Вона.. посміхалася! Ооо…
