Спочатку:
На сторінку книги
Глава 43. Батько рятує сина (43.1)
Та сама ніч перед Покровою, коли все мало вирішитись, дихала в спину зовсім не по-осінньому холодним вітром, але в підземеллях під маєтком Войцехівського було парко й задушливо від поту й важкого уривчастого дихання. Данило, зціпивши зуби так, що кровоточили ясна, вгризався в кам’яну кладку. Його пальці, майже збиті до сирого м’яса, вже не відчували болю — лише тупу вібрацію від стукоту металу об камінь. За спиною, у вузькому лазі, де ледь вистачало місця, щоб розвернути плечі, сопіли двоє хлопців, Гнатко й Степан, відтягуючи кошики з щебенем і пилом.
— Ще трохи... — прохрипів Данило, заганяючи важке гартоване зубило у щілину між брилами. — Я чую, як там, за стіною, капає вода. Це повинна бути комірчина під вежею. Там вона. Я відчуваю її подих через цей камінь.
Він замахнувся молотом востаннє. Удар відгукнувся не глухим звуком скелі, а чистим металевим дзвоном. Данило завмер, і його серце пропустило удар. Він очікував побачити вологий підвал, почути шепіт Маріки, але натомість крізь вузьку дірку, яку він прорубав, на нього дихнуло не сирістю каземату, а смородом дешевого тютюну, горілого смальцю й зброярського мастила.
Коваль припав оком до щілини, і крижаний жах скував його м’язи. Комірчина, у якій тримали його дружину, виявилася не порожньою, бо там була не тільки Маріка. Пан Ян, наче передчуваючи можливість підкопу або просто керуючись інстинктом загнаного звіра, виставив у підземеллі подвійну варту.
Прямо навпроти пролому, за якихось два лікті, сиділи четверо гайдуків. Вони грали в карти на перевернутій бочці, а біля їхніх ніг стояли наготові зведені мушкети з тліючими ґнотами. Двері до самої камери були не просто зачинені — вони були завалені важкими кованими скринями й підперті дубовими брусами.
— Ти бачив, як миша шурхнула? — почувся грубий голос гайдука за стіною. — Пан казав: якщо хоч камінчик ворухнеться під підлогою — гатити з усіх стволів у кожен кут. Він знає, що коваль прийде. Він чекає на нього, як на свято.
Данило відсахнувся, затуляючи рота рукою, щоб не закричати від безсилої люті. У вузькому тісному лазі не було місця для маневру чи бою. Будь-яка спроба проломити стіну далі закінчилася б градом куль у замкненому просторі, де їх би розстріляли, як пацюків у пастці.
— Даниле, вертаймося! — прошепотів ззаду Гнатко, смикаючи його за край сорочки. — Їх там ціла зграя. Вони замурували її зсередини живим щитом. Ми не пройдемо.
Коваль загарчав, наче поранений вепр, і вдарив закривавленими пальцями у незворушну скелю. Камінь не поворухнувся. Каньйон, який він так любив, сьогодні дохволив катові виграти цю битву.
Коли Данило, заляпаний вапном, кров’ю й глиною, вибрався з лазу біля коріння старої сосни, його вже чекали батько з дядьком. Вони стояли у густому передсвітанковому тумані, наче дві кам’яні статуї, і з їхніх похмурих облич Данило зрозумів усе ще до того, як вимовив перше слово.
— Хід перекрито, — видихнув він, дивлячись на старших родичів і падаючи на коліна прямо в мокру траву. — Вони там. Вони чекають усередині. Ян усе знав. Ну, або просто передбачав…
Кіндрат підійшов до сина і по-батьківськи поклав свою важку руку йому на потилицю. Очі старого млинаря були сухими, але в них застигла така глибока чорна печаль, що Данилові стало страшно.
— Ми теж перевірили входи з боку подвір'я, — глухо сказав він. — Пан виставив пости через кожні десять кроків. Навіть на дахах і на контрфорсах сидять стрільці. Він перетворив маєток на залізну пастку спеціально для тебе, сину. Маріку вже не витягти. Стовп на площі вже стоїть, і хмиз полили смолою ще ввечері. Дороги назад немає.
— Я піду на площу! — Данило схопився, шукаючи очима свою важку сокиру. — Я розрубаю ката, я прорвуся до стовпа! Я спалю весь цей проклятий замок!
— Ти ляжеш першим, ще не дійшовши до ешафота, — перебив його дядько Гнат, хапаючи хлопця за плечі й силоміць розвертаючи до себе. — Подивись на мене! Ян тільки й мріє, щоб ти кинувся на мушкети. І знаєш, що буде?
— Що? Думаєте, я не зможу? — не заспокоювався він.
— Маріка побачить твою смерть перед своєю. Це буде його останній для неї “подарунок”. Ти цього хочеш? Щоб вона йшла на той світ, знаючи, що через неї загинув той, хто мав її захистити? Той, кого вона до нестями кохає? Щоб вона бачила твою кров на моріжку, задихаючись у диму?
