Спочатку:
На сторінку книги
Глава 41. Остання ніч (41.1)
Тієї ночі над селом, хоч уже й була середина осені, зависла липка, задушлива тиша, яка буває лише перед великою бурею, про котру всі знають, але вона однаково завжди падає людям на голови неждано. Село наче завмерло, хоча в жодній хаті не гасили каганців.
Люди знали: завтра на площі розпалять вогнище, яке має спалити не просто “відьму”, а останню крихту віри в те, що на цій землі є інша правда, окрім панського батога. Повітря було настояне на запаху диму, прілого листя й передсмертного чекання.
Поки надворі чорніла страшна ніч, у хаті мельника Кіндрата згасили всі свічки, крім однієї, що ледь блимала над столом. У її слабкому світлі батько й дядько Гнат тривожно роздивлялися старий, пожовклий папір. Гнат малював його потай від усіх ще тоді, коли молодим хлопцем допомагав розбудовувати маєток і знав кожен камінь у підвалинах вежі.
— Ти розумієш, Кіндрате, що він не зупиниться? — Гнат притишив голос так, що той було важко розчути. — Ян скуштував крові. Він зараз як скажений пес, йому треба видовище. А Данило... Данило зараз не тямить себе. Він піде на браму голіруч, і гайдуки розстріляють його, як качку на воді. Ян тільки цього й чекає — винищити весь твій корінь за раз.
Кіндрат важко вперся кулаками в стіл. Його обличчя, порізане глибокими зморшками, здавалося витесаним із темного граніту.
— Я знаю, брате. Тому ми маємо вивести його з-під удару, навіть якщо доведеться зв’язати його силою. Ти збери надійних хлопців — тих, що мають коней і не бояться шаблі. Станьте в ущелині біля старого броду. Якщо Данилові вдасться її витягти, ви маєте підхопити їх і гнати до самих порогів, до козацьких роз'їздів. А я... я залишуся тут, на площі.
— Це петля на шию, Кіндрате, — Гнат похитав головою. — Ян тебе першого на палю посадить за бунт сина.
— Нехай садить, — відрізав мельник, і в його очах блиснула сталь. — Краще мені здохнути на площі, ніж жити й знати, що мій син став тінню через моє боягузтво. Ми врятуємо їх, Гнате. Або ляжемо всі разом у цей каньйон.
Тим часом у кузні, схованій під скелястим навісом біля річки, Данило збирав свою армію. Тут не було професійних вояків, лише молоді хлопці, ображені на пана, який не мав їх за людей і які були, як і всі чоловіки в селі, майстрами на всі руки. Ті самі, що мали б гуляти на весіллі, тепер стояли похмурі, перевіряючи гостроту кіс і важких сокир. Вогонь, що ледь тлів у горні, відбивався в їхніх очах тривожним багрянцем.
— Слухайте сюди, — Данило стояв посеред кузні, стискаючи в руках важкий молот, яким він збирався пробивати стіни, а не кувати підкови. — Баба Ганна показала вхід. Я піду під землю сам. Ваше завдання — відволікти звіра. Коли в небі над вежею спалахне перший вогонь, підпалюйте скирти біля стаєнь і панську оранжерею. Гайдуки кинуться рятувати добро, і в цей момент ми вирвемося. Це бунт, хлопці. Назад шляху немає. Хто боїться — йдіть зараз, зла не триматиму.
Проте ніхто навіть не поворухнувся. Молодий Гнатко лише міцніше стиснув держак перекованої на спис коси.
— Ми з тобою, ковалю. Нам усе одно життя немає під цим катом. Краще вмерти людьми, ніж жити худобою.
У панському ж маєтку в цей час панував розгул, що межував із божевіллям. Ян, який, здається, отримав те, чого добивався, пив не просихаючи, намагаючись залити вином той холодний жах, який він побачив у очах Маріки під час суду.
Спальня була заповнена задушливим димом, запахом мускусу й міцного угорського вина. Він наказав привести дворових дівчат, змушуючи їх співати й танцювати, але їхня покірність лише дратувала його.
Він дістав свій скарб — скриньку з тонко вичиненими батогами, срібними затискачами й ножами, якими зазвичай бавилися лише найбільш зіпсовані шляхтичі в Кам'янці. Дістав, бо задумав собі ще одну розвагу.
