Спочатку:
На сторінку книги
50.2.
А Марія думала про те, що цей атестат — це її квиток на волю. Краків здавався їй містом-сховищем, де старі бруковані вулички й шляхетські костели стануть декораціями для їхнього з Яном приватного раю. Вона вже уявляла, як вони гулятимуть Казімєжем, як Ян триматиме її за руку, і як одного дня вона просто скаже йому, дивлячись на Віслу: “Дивись, це він. Наш син”. Бо вона точно знала, що у них буде син…
Після офіційної частини випускного Ян чекав її біля воріт ліцею. Його темно-синя спортивна “Пантера” блищала на сонці, наче вороний кінь шляхтича. Сам Ян виглядав чудово: біла сорочка, розстебнутий комір, на очах — дорогі авіатори. Він був окрилений. Для нього цей день теж був днем визволення. Вона аж замилувалася коханим…
— Все, Марі! Атестати в кишені, машина заправлена. Батько сьогодні отримав удар, від якого довго не зможе оговтатися, і він тепер занадто зайнятий своїм крахом, щоб стежити за мною. Поїхали. Прокатаємося по нашій трасі востаннє перед від’їздом. Я хочу відчути швидкість.
Вона ніжно йому посміхнулась і спокійно сіла на пасажирське сидіння, а за якихось півгодини його синя “Пантера” виїхала за місто. Ян тиснув на газ, і сотні кінських сил під капотом слухняно несли їх уперед. Марія відкинулася на сидіння, заплющивши очі. Вона хотіла насолодитися моментом, але раптом відчула, як салон наповнюється знайомим запахом. Грабові дрова. Гіркий дим. Ні! Тільки не зараз…
— Яне, щось не так... — прошепотіла перелякана дівчина.
— Все супер, Марі! Просто вітер... — Ян не встиг договорити. Машина раптом здригнулася, наче від сильного удару невидимим копитом. Нова, повністю справна “Пантера” раптом перестала слухатися керма. Колеса заблокувало на повному ходу. Машину кинуло в бік.
— Гальма! Гальма не працюють! — крикнув Ян, відчайдушно вивертаючи кермо.
Час уповільнився. Марія бачила, як бетонний стовп наближається до них з невідворотністю року. В останню секунду перед ударом двері з боку Марії — за якимось дивним збігом обставин чи з волі самої долі — просто відчинилися, і дівчина на повному ходу вилетіла в кювет.
Вона кілька разів перекинулася через голову, обдираючи лікті об жорстку траву й землю. У голові паморочилося, а кожен рух відгукувався гострим болем, проте свідомість вона не втратила. Навпаки — її почуття загострилися до межі, а в голові билася лише одна відчайдушна думка: “Тільки б з дитиною все було гаразд”...
Інстинктивно згорнувшись калачиком, вона закрила живіт руками, наче намагалася створити навколо малюка непробивний щит. Весь світ навколо — гуркіт металу, дим, крик Яна — раптом став далеким і втратив будь-який сенс. Існувало тільки це крихітне серцебиття всередині неї, яке вона мусила захистити ціною власного життя.
Удар, який вона бачила боковим зором, був страшенним. Машина врізалася в бетон, перекинулася через дах і, зробивши повний оберт у повітрі, важко впала назад на колеса. Тиша, що настала після гуркоту металу, налякала її більше, ніж гуркіт, який стояв поряд до того.
Марія так і лежала на узбіччі, вдихаючи пил і запах розігрітого асфальту. Кожен вдих давався важко, але вона змушувала себе дихати рівно, прислухаючись до свого тіла. Біль у ліктях і спині був гострим, проте “там”, усередині, було тихо. Вона відчула дивне оніміння, яке буває лише під час великого шоку, коли душа відмовляється вірити в те, що бачать очі.
Потім підняла голову. Її святкова сукня була розірвана, на обличчі — кров і пил. “Пантера” Яна, колись блискуча й горда, тепер нагадувала зім’яту консервну банку, з-під капота якої виривалися перші язики вогню.
— Яне... — прошепотіла вона, намагаючись підвестися на тремтячих руках.
