Раді Вас бачити!

Роман стояв, притулившись до холодної бетонної стіни, де щойно було її тіло. Його серце все ще калатало, важкими ударами віддаючись у вухах.

Якого біса я тільки що зробив?

Він провів долонею по обличчю. Відірвався від стіни, защипнув верхній ґудзик сорочки, поправив манжети, випростався, прогнав слабкість і відчув, як на місце хаосу в голові приходить ясність. Він знав, чого хоче і що має робити. У ньому спалахнуло щось нове — не лише борг чи провина, а потреба тримати її поруч, захистити, навіть якщо вона цього не хоче. І все виправити.

***

Та вона поводилася так, ніби нічого не трапилось. Навпаки, була ще охайнішою, стриманішою, ніж зазвичай. Волосся дбайливо зібране, діловий до нудоти одяг. У розмовах була лише робота, жодного слова зайвого.

— Доброго ранку, — кивнула, відводячи погляд.

— Ліза...

— Ось графік наради. Там усе погоджено. Можу роздрукувати, якщо зручно.

Що ж, якщо вона тепер мовчить, то почати говорити мусить він. Говорити і діяти, бо інакше її знову відберуть. Або вона піде сама і вже остаточно.

***

Змова безмовних почалася тоді, коли він ще не встиг оговтатись. Максим і Наталя роками не заперечували жодному його рішенню, а тепер поводились так, наче Ліза загрожує самому всесвіту. Вони не обговорювали це між собою, не радились, не тиснули відкрито. Вони між собою взагалі не взаємодіяли, але почали синхронно штрикати його: її присутність їм не подобається. Це було точно не та проблема, яку вони мали вирішувати чи навіть підсвічувати.

Першою почала Наталя. Вона ніколи не дозволяла собі зайве, а всі таємниці, що стосувались офісу, завжди тримала в собі. Але цього разу стриманості не вистачило. Все почалося з дрібниці — Ліза забула у його кабінеті планшет, і Наталя, як завжди, зайшла, щоб прибрати стіл. Роман стояв біля вікна, коли вона обережно поставила планшет на край столу і, не підіймаючи очей, мовила:

— Вона знову була тут наодинці?

Роман обернувся.

— У нас із нею робочі питання.

— Авжеж, — погодилась вона. — Просто якщо вона готує вашу відставку...

Бля. Справді. Ліза готувала той протокол. З цим теж треба розібратись, але не так, як воліла б Наталя.

Він нічого не сказав, і Наталя, зрозумівши, що зайшла далі, ніж слід, змінила тему. Та це не завадило їй і наступного дня кинути ще одну фразу — вже про те, що з Лізою неможливо домовитись щодо оргтехніки, бо вона сама обирає, що їй зручно. І ще через день про її надмірну холодність з колегами. Не було й дня без скарг, Роман чекав, як Наталя заявить, що Ліза забагато цукру кладе в каву, коли інші претензії будуть вичерпані.

Зрештою Роман зупинив її, коли вона вже підходила з якимось листом:

— Наталю, я знаю, що ви нею незадоволені.

Вона знітилась:

— Я просто… З нею щось не так.

— Можливо, саме тому вона тут, — відповів він.

І Наталя змирилась.

Максим, навпаки, говорив багато, і щоразу впевненіше.

Вони разом виїжджали з офісу. Було пізно, дощило, водій чекав, машина вже прогрівалась. Роман сів на заднє сидіння, Максим поряд. Ледь зачинились двері, і той зітхнув:

— Знаєш, це вже стає схожим на самопідрив.

Роман не відповів.

— Ти постійно тримаєш її поблизу. Після того, як двічі потрапив у халепу.

— Я тримаю всіх під контролем, — сухо відповів Роман.

Максим не здався:

— Ага. Але з нею ти вже двічі вляпався по самі вуха. І, гадаю, це ще не кінець, вона просто катастрофічно не в тему.

— Вона розумна.

— А ще закрита, небезпечна і схожа на бомбу уповільненої дії. Я бачив таких — поки не рвоне, всі мовчать. А потім пів відділу виносять. І не лише психологічно.

Роман перевів погляд на мокре скло. Відповів спокійно:

— Я сам вирішу, коли і кого вилучити.

— Ага, — відкинувся на спинку Максим. — Просто не хотілось би тебе знову витягати з лайна. Бо щось мені каже, що ця історія ще багата на продовження.

Роман не відповів. Він приймав їх роздратування, що дівчина, яка мала бути нічим, чомусь порушує порядок і стає важлива.

Ні Наталя, ні Максим поки не знали наскільки. І хай краще ще не знають. Бо зараз він сам не розумів, що з цим робити.

***

Роман не збирався розписувати список, та він сам склався. Він мав повернути собі владу, знайти спільників, а для початку — розібратись, що насправді відбувається. На кого він міг розраховувати?

1. Марина.

Він зателефонував їй після опівночі, і Марина відповіла одразу, ніби чекала.

— Ти розумієш, що батько тебе просто грає? — сказав без прелюдій. — Поки ти ховалась від сім’ї у мене — мала свободу. Тепер ідеш на добровільну відмову. Він поставить тебе формально головою, а всі рішення за ним. Ти залишишся з титулом і без сили.

— Ти сам все розумієш, Романе, — відповіла спокійно. — Просто погодься на його умову. До ради акціонерів. І все, усі виграють.

— Це не його умова, а твоя. Ти сама дала йому цю владу, і сама станеш першою, кого він зрештою прибере.

— Байдуже. Зараз він на захисті моїх інтересів. А шлюб між нами дасть обом потрібні позиції. Разом ми його подолаємо.

Роман усміхнувся. Він не раз бачив, чим це закінчується.

— Це як дати вовкові ніж і чекати, що він заріжеться ним сам. Можливо. Але значно вірогідніше, що різатиме ним тебе.

— Цікаво, що ти заговорив про вовків.

— Шкода, — сказав він, помовчавши. — Ти була би хорошим союзником. Але я не одружуся лише для того, щоб перехитрити твого батька. Це так не працює.

2. Андрій.

Андрію Вовку він дзвонив щодня, а раз просто натиснув повтор дзвінка й пішов у душ.

Коли повернувся — нічого не змінилось. Андрій не відповідав. Телефон був вимкнений. В його офісі нудьгувала секретарка, а водій взяв відпустку.

Він міг би стати партнером. Але коли саме треба було зробити перший крок і оголосити вибір — він зник.

Можливо, просто вичікує. Тут добре вміють вичікувати і зважувати власні шанси, а ще краще — їх продавати.

3. Ольга.

Пальці самі потяглись до телефону. Він повільно гортав контакти. Дійшов до «Ольга Олійник». Зупинився.

Потім поклав телефон на стіл.

Помовчав.

І сказав вголос, наче це вже давно вирішено:

— Завтра сам поїду. Дорогу не забув.