Раді Вас бачити!

Це було не майбутнє, а депортація.

Роман бачив за цим тонким планом тінь Сергія. Вивезти Лізу за океан, оточити її стажуванням, дорогими готелями та навчальними кейсами. Немає спадкоємиці в країні — немає проблеми. Жива згадка про Артема Вовка просто розчиниться в нових країнах, враженнях та перспективах.

Він відчув різкий внутрішній спротив. Це його вовченя. Сьогодні, завтра, щодня. Він хотів чути, як вона чхає від пилу в сусідній кімнаті, як сперечається з принтером, як дихає поруч уночі. Але її майбутнє — не він. Він лише сподівався бути частиною її майбутнього. І не позбавляти інших можливостей.

— Коли? — запитав він, і його власний голос здався йому занадто сухим.

— Одразу, Романе, — Марина закинула ногу на ногу. — Після вчорашнього жаху в саду її репутація... скажімо так, потребує термінового перезавантаження. Поліція, допити, плітки... Це не личить «Атланту». Збори мають бути швидкими. Тиждень на візу, і прощавай, старе життя.

Роман повільно простягнув руку і взяв папку зі столу. Марина не втрималася і переможно глянула на нього. Він не міг відмовити Лізі у шансі, і вона це знала.

— Гарна програма, — констатував Роман, зважуючи папку в руці. — Сінгапур — це серйозно.

— Рада, що ти оцінив, — Марина відкинулася на спинку крісла, уже готуючись завершити розмову. — Тож ми запустимо процес.

Роман підвів на неї погляд. Холодний і такий спокійний, що її посмішка почала повільно в’янути.

— Я не буду приймати рішення замість Єлизавети Артемівни.

Марина насупилася, її брови злетіли вгору в щирому здивуванні.

— Що? Ти маєш повне право диктувати їй умови, особливо коли йдеться про її безпеку та освіту. Хто вона без твоєї протекції? Дівчинка з темним минулим?

— Вона — Вовк, Марино, — відрізав він. — І її доля тепер належить тільки їй. Вона сама вирішить, де її місце: у Сінгапурі чи в моєму відділі логістики.

Він розвернувся і пішов до виходу, не чекаючи на відповідь.

***

Двері ліфта відчинилися з мелодійним дзвоном, і звідти вийшов Алекс.

Вигляд у молодшого Тараненка був, м’яко кажучи, паршивий. Він знервовано заштовхував телефон у кишеню джинсів, наче намагався сховати там щось незаконне. Чоло було вологим від поту, хоча кондиціонери в «Атланті» працювали на повну, а пальці дрібно тремтіли, коли він намагався поправити комір сорочки.

— О, Гречаний, — Алекс спробував видавити з себе подобу легкої посмішки, але вона більше нагадувала болісну гримасу. — Ти вже був у Марини? Як там... обстановка?

— Стерильна, — сухо відповів Роман.

Він відчув, як у грудях піднялася хвиля неприязні. Алекс не був схожий на решту своєї родини, він, скоріше, був навіть приємним. Поки був десь далеко. І саме цей приємний чоловік розглядався Лізою як альтернатива йому, Роману. Вона викликала його на допомогу, вона розглядала його як свій квиток на волю. І ця думка отруювала Роману кров.

— Як вона? — Алекс затримав погляд на шкіряній папці в руках Романа. — Ліза... ну, вона в порядку?

— Наскільки це можливо після того, як її мало не вбили, — Роман зміряв хлопця важким поглядом.

Він помітив, як Алекс здригнувся від слова «вбили». Роман списав цей стан на посттравматичний шок. Зрештою, Алекс був у самому епіцентрі вчорашньої бійні, бачив тіла й кров Голованя, поки сам Роман ще тільки мчав до місця. Було логічно, що нерви розпещеного сина Сергія здали.

— З нею все буде добре. Вона на роботі, — додав Роман, уже заходячи в кабіну ліфта.

— На роботі? Тут? — Алекс перепитав так швидко, наче це була найважливіша новина за день. Його очі на мить гарячково блиснули.

— У відділі логістики. У МОЄМУ відділі, — підкреслив він.

Роман натиснув кнопку четвертого поверху. Сріблясті двері почали повільно сходитися, відрізаючи його від Алекса. Останнє, що він побачив перед тим, як ліфт рушив — це постать Тараненка-молодшого, що стояв, дивлячись на зачинені двері кабінету своєї сестри.

Роман міцніше стиснув папку з документами на Сінгапур. У цій будівлі кожен мав свій план на Лізу, і навіть, здається, Алекс — теж.