Раді Вас бачити!

Після душу, коли вода остаточно змила залишки порохового диму та вчорашньої крові, а тіло нарешті перестало здригатися від кожного звуку, Ліза спитала:

— Що тепер робити?

— Спершу дізнаємося, що відбувається насправді, — Роман обережно витирав її волосся рушником. — А ще ти відпочинеш. Це не обговорюється.

Ліза подивилася на його обличчя. Він намагався здаватися зібраним, але темні кола під очима видавали його — він не спав усю ніч. Вона не стала сперечатися.

— Я б хотіла поговорити з Ритою, — тільки сказала. — Це можливо?

— Щось придумаємо. А зараз — спати.

Він обійняв її в ліжку, наче сховав у кокон, захищаючи від усього світу. Ліза засинала, відчуваючи його тепло, і в голові крутилася лише одна думка: як це природно. Бути в його обіймах, займатися з ним сексом, відчувати його шкіру. Це було настільки просто й правильно, що навіть не виникало питань «чи варто?» або «чи можна відмовитись?». Жодного зайвого драматизму, ніяких складнощів. Тільки те, що має бути між двома людьми, які хочуть одне одного.

***

Коли Ліза розплющила очі, у вікні вже були сутінки. Час пролетів непомітно, залишивши після себе лише легкість у тілі та присмак спокою на язиці. Вона поворухнулася, але Романа поруч не було.

За дверима вона чула приглушені чоловічі голоси, серйозні, командні, напружені. Роман, вочевидь, якщо й спав, то дуже мало. Зайнявся додатковою охороною, а його звична строгість, здавалося, пішла у відпустку разом із посадою. Коли Ліза вийшла на кухню, він стояв біля вікна, розмовляючи з Максимом. На Романові була проста темно-сіра футболка, що обтягувала широкі плечі, та вільні штани. Це робило його якимсь ріднішим, ближчим, позбавленим того владного, офіційного флеру.

Максим побачив Лізу і ледь помітно кивнув Романові, даючи знак, що вони закінчили. Він одразу ж вийшов з якимсь сором'язливим поглядом на Лізу, зник за дверима квартири.

Роман повернувся до Лізи. Він був впевненим, зосередженим і... ніжним.

— Ти прокинулася, — сказав він, і на його обличчі з'явилася ледь помітна посмішка. — Тобі привезли речі.

Він кивнув на кілька сумок, що стояли біля стіни. Ліза з подивом підійшла ближче. Це був її власний одяг, мало не все, що вона мала у тій квартирі. Не так вже й багато.

— Максим просто згріб усе, що було, — Роман скривився в поблажливій усмішці. — Бачила б ти, як він червонів, подаючи мені ось цю окрему сумку.

Ліза й сама відчула, як її щоки вкриваються рум'янцем, уявляючи Максима, який збирає її добро з ящиків для білизни. Вона відкрила блискавку, і звідти вискочили в різні боки різнокольорові ліфчики та труси. Це було ніяково, але думка про те, що ходити в трусах Романа було б значно гірше, ніж пережити цей тимчасовий сором, викликала у неї легкий смішок. Окремо, в прозорому пакеті, були згребені всі її пляшечки та приладдя з ванної кімнати, включно із засобом для унітазу.

«Ох, нехай так», — промайнуло в голові Лізи.

— Вибач, — Роман помітив її реакцію і злегка скривився. — За такий сервіс.

— Припини, — Ліза подивилася на нього серйозно. — Дякую. За все.

Вона відтарабанила все у кімнату, яка їй подобалася тут найбільше. Саме в ту, в якій нічого не було, де наче був влаштований готельний мінімум. Це був ідеальний простір для того, щоб розвернутися, створити щось своє.

— Це моя кімната? — запитала вона, повернувшись до кухні.

— Якщо ти обрала її, то звісно. Тобі треба повечеряти, Лізо.

Вона похитала головою. Від думки про їжу все ще підкочувала нудота.

— Не треба. Давай ти не будеш зі мною як із дитиною. Я зможу попросити їсти, коли захочу, обіцяю.

— Добре, вовчице, — він підняв руки в німому жесті капітуляції. — Тоді що?

— Розкажи. Все.

Роман піднявся.

— Ти можеш поговорити з Ритою. А дорогою я розкажу тобі все, що зараз маємо.