Раді Вас бачити!

Після задухи сигарного диму в закритому клубі Роман Гречаний із насолодою вдихнув свіже повітря. Він вийшов на ґанок, застібаючи піджак, відчуваючи майже фізичне задоволення. Зустріч із ключовими акціонерами пройшла навіть краще, ніж він очікував. Його логічні аргументи, холодні цифри та впевненість зробили свою справу: їх довіра до Сергія та Марини дала ще глибшу тріщину.

Він глянув на годинник. Північ. Він почувався абсолютним переможцем. У нього був план, у нього була підтримка акціонерів, та, головне, у нього була Ліза. Незважаючи на тріумф, йому нестримно хотілося додому. Тепер його дім мав обличчя, тихий сміх і погляд з-під лоба.

Дім для нього більше не мав географічних координат чи кадастрових номерів. Його дім зосереджено працював у відділі логістики або возився з кривою вазою.

Роман сів у машину, вдихнувши знайомий запах дорогого салону, і вже тягнувся до замка запалювання, коли телефон у кишені завібрував. Адвокат. Зачіпка по Глібу, Риті, нападникам? Це вкрай важливо.

— Слухаю, — коротко кинув Роман.

— Романе, — голос у слухавці був надто офіційним, підкреслено без емоцій. — Єлизавету Вовк щойно затримали. Її везуть у центральний відділок. З місця злочину.

***

Роман завмер. Світ за лобовим склом на мить втратив кольори. Його рука, що тримала телефон, напружилася так, що пальці оніміли, але голос залишився стриманим і рівним.

— Якого злочину?

— Пограбування. Маєток Сергія Тараненка.

Роман відвернувся від слухавки, щоб там не почули, як збився його подих. Зціпив зуби.

— Хто ще там був? — запитав він, відчуваючи, як у грудях розходиться колюча крига.

— Алекс Тараненко. Обох взяли на місці. Я вже виїхав.

— Буду за десять хвилин, — відповів Роман, натиснув відбій і зумисно повільно відклав телефон. До горла підступила жовч.

Він утримав на обличчі маску спокою, але в напівтемряві салону було чути, як скрипнуло кермо в його руках.

***

Спочатку був швидкий спалах люті. На неї — за те, що збрехала йому в очі з тією лагідною усмішкою. Але ця злість згоріла за кілька секунд.

Машина рвонула з місця. Роман не помічав ліхтарів, не чув ревіння двигуна. Всередині нього розгорталася катастрофа. Кожна думка примушувала лише сильніше тиснути газ.

Він міряв її по собі. Він, ідіот у костюмі, який звик, що справедливість — це папери, суди та переговори. Він думав, що, давши їй безпеку, миттєво змінить її світ на свій власний.

З-під лоба зиркають не від довіри. Не від кохання і не від впевненості. Ця звичка з'явилася в особливих умовах. Ліза ніколи не мала справедливості. Інша мораль допомогла їй не зламатися, коли всі відштовхували і використовували.

Її природний стан — забрати своє.

— Ми команда, але ще не банда, — згадав він власні слова й відчув огиду до себе.

Він же бачив, як їй болить! Бачив цей відчай у її погляді, коли вона говорила про заповіт. А від нього — поблажлива посмішка та жарти. Він же старший, він розумніший. Сприймав це як дитячий виклик, як гру, в якій він — мудрий наставник.

«Ми могли б відкрити сейфи!» — сказала вона.

Він лише посміювався.

Він мав сісти з нею. Мав відкинути цю свою зверхню впевненість і пояснити, чому ці методи — це квиток в один кінець. А натомість? Натомість він залишив її сам на сам із її травмами, з її люттю… і з маніпулятором Алексом, який відчув її слабкість швидше, ніж Роман відчув її любов.

Він милувався її «дикістю», як милуються вогнем, забуваючи, що вогонь може спалити все вщент. Дозволив їй вірити, що вона все ще сама по собі, навіть коли він був поруч.

Роман влетів на парковку центрального відділку, різко вдаривши по гальмах. Та після зупинки він ще затримався в машині.

На секунду заплющив очі і глибоко вдихнув.

Він не захистив своє вовченя.