Раді Вас бачити!

Роману доводилося бачити і вбивства, і те, що йде за ними, тож він тримав рівновагу, поки його оточували слідчі в цивільному, криміналісти в комбінезонах та поліцейські у формі, які злагоджено відтісняли цікавих. Він бачив шок Лізи, але не міг допомогти прямо зараз. На диво, слідчі звернулися до нього одразу із запитанням, що цікавило і його самого.

— Ви її знаєте? — спитав слідчий, невисокий чоловік із втомленими очима, кивнувши в бік Рити, яку двоє офіцерів уже вели до машини. — Чому ви питали в неї, що вона накоїла?

Роман не відводив погляду від дівчини. Вона не пручалася, а її обличчя було спотворене жахом.

— Так, знаю. Це абсолютно стороння особа, вона не мала тут бути, — чітко відповідав Роман. — Її не могло бути у списках запрошених, хоча вона стверджувала протилежне і махала фальшивим запрошенням. Певно ж, вона мала серйозну причину сюди пробратися.

Він зробив паузу.

— Але є дещо важливіше. Коли вона підійшла до тіл... вона не просто злякалася. Вона їх упізнала. Чомусь із сотні гостей саме вона перша прибігла сюди і впізнала викрадачів.

— Ви назвали вбитих «викрадачами», пане Гречаний, — слідчий зробив помітку в блокноті. — Чому така впевненість ще до офіційної ідентифікації?

Роман повільно перевів погляд на накриті простирадлами тіла.

— Бо я вже бачив їхні обличчя. Це ті самі люди, які кілька місяців тому намагалися викрасти Єлизавету Вовк на парковці біля «Атланту». Це був не випадковий напад. Тепер, вочевидь, була друга спроба.

— А захисник?

— Це Ігор Головань. Про нього краще знає його роботодавець, — Роман кивнув у бік Сергія.

— Колишній роботодавець, наскільки нам відомо, — підкреслив слідчий.

— Не знаю. Про Голованя я не знаю нічого.

І тут повз протягли Гліба, який волав про те, що був малим. Певно, він ще комусь почав вивалювати свою правду про вбивство Артема, і тепер його загребли під шумок у надії позбутися старих «висяків». Гліба було шкода: він, вочевидь, зовсім не розумів, що діється, і не був тут найбільшим злом точно.

— Вам доведеться проїхати з нами у відділок. Дати офіційні свідчення, — констатував слідчий. — Там машина.

— Звісно, — кивнув Роман. — Але я поїду на своїй.

Йому потрібен був свій простір, свій телефон, свій контроль. Він озирнувся, шукаючи в натовпі Лізу. Вона стояла на терасі — маленька і загублена. Він прорвався крізь кордон, ігноруючи заперечення поліцейського, і встиг лише кинути їй одне:

— Лишайся тут. У маєтку. Це найбезпечніше місце. Чекай на мене.

Він не знав, чи почула вона його крізь пелену шоку, але мусив спробувати. В його світі маєток Олійників із тверезим Марком та їхньою службою безпеки зараз був єдиною фортецею.

Сівши за кермо свого седана, Роман першим ділом набрав Максима. Його права рука, його очі та вуха, який, звісно, був підстраховкою Романа на прийомі. Таку підстраховку мали усі хоч трохи важливі персони. Може, той хоча б відповість, звідки, на біса, взявся давно загублений ними Головань. Але телефон був поза зоною. Роман вдарив долонею по керму. Втратити зв'язок із Максимом саме зараз — це все одно, що осліпнути під час бою. Не було кому кинути доручення, а він уже навіть не всевладний голова «Атланту». Про це, схоже, оточуючі ще не знають, інакше б говорили з ним не так шанобливо.

***

Роман виїжджав з території маєтку повільно, пропускаючи машини швидкої та поліції. У світлі мигалок він побачив, як із воріт виїжджає ще один знайомий автомобіль. За кермом сидів Сергій Тараненко. На мить їхні погляди зустрілися крізь бічне скло. Сеогій був насуплений та зосереджений, але повністю тримав себе у руках і вже ворушив губами, можливо, передаючи вказівки адвокатам по голосному зв’язку телефона. Він ледь помітно кивнув Роману, наче визнаючи його право теж розбиратися з ситуацією, і поїхав у той самий бік — до відділку.