Раді Вас бачити!

Роман відсунув важкий ящик із документами ногою, звільняючи прохід до столу. Цей кабінет був меншим за його попередній разів у п'ять, але сама атмосфера тут була ріднішою і чистішою. Хоча й поки що у пилюці.

Він не зачиняв двері до приймальні — там, серед таких самих коробок і хаосу переїзду, вовтузилася Ліза. Час від часу звідти долинали звуки боротьби з офісним кріслом, шарудіння паперу і зосереджене бурмотіння чи й, можливо, тихенький матючок.

До нього вже встигли зазирнути кілька керівників секторів. Кидали коротко: «Вітаємо, шефе», тисли руку і швидко виходили. Вони знали: у Гречаного треба працювати, а не святкувати повернення. Але в цих коротких візитах було більше справжньої лояльності, ніж у всіх офіційних прийомах «Атланту».

— Апчхи! — гучно рознеслося з приймальні.

— Будь здорова, — кинув Роман, не відриваючись від сортування тек.

— Дякую... Тут пилюки, наче в гробниці Тутанхамона, — долинув її голос, приглушений, певно, рукавом.

Роман посміхнувся і підійшов до вікна. Замість панорами всього міста тепер був вид на внутрішній двір і парковку. Значно менший масштаб, але краща деталізація. Він саме роздивлявся, як охорона внизу міняє зміну, коли почув голос за спиною:

— Гарна в тебе помічниця.

Роман різко розвернувся. На порозі, спершись плечем на одвірок, стояв Марк. Він роздивлявся Лізу в приймальні, яка саме намагалася зрозуміти логіку розстановки тек на полицях.

— Найкраща, — відповів Роман, роздивившись, що Марк налаштований досить дружньо.

— А я думав, ти тут плачеш, розтоптаний, — гмикнув Марк, проходячи всередину. — Хотів насолодитися таким видовищем.

— Вибач, що розчарував.

Роман зняв піджак, кинув його на спинку крісла і почав закочувати рукави сорочки. Він підхопив ще одну коробку, переставляючи її на підвіконня. Марк з подивом спостерігав за цим.

— Може й труби полагодиш? — він кивнув на руки Романа. — Такий фізично заклопотаний.

— Облаштовуюся. Сідай, — Роман вказав на єдиний вільний стілець для відвідувачів, змахнувши з нього невидимий пил. — Ти ж не просто познущатися прийшов?

Марк сів, закинувши ногу на ногу.

— Та, в принципі, просто. Хотів роздивитися. Не бував тут взагалі.

— Це найкращий відділ у компанії, а ти не бував, — констатував Роман, спираючись стегном на свій новий стіл.

— Не знав.

У приймальні щось гучно впало.

— Ой! — скрикнула Ліза. — Я нічого не зламала! Воно саме!

Роман і Марк перезирнулися і обидва посміхнулись.

— Бачу, в тебе повно відданих людей, — сказав він, кивнувши на двері, де щойно майнуло чергове задоволене обличчя, яке прийшло впевнитися, що Гречаний справді тут. — Гарний урок. Вага визначається не стільки посадою, скільки людьми.

— Так, — просто відповів Роман.

Марк помовчав, розглядаючи носки своїх італійських туфель.

— Там і вчорашні переможці не дуже святкують, — сказав він. — До тебе шикується черга паломників.

— ЩООО? — Роман витріщився.

— Акціонери, — пояснив Марк. — Всі ті підписи справжні. Ну, довіреності. Але не остаточні. Вони були буквально вирвані поспіхом та залякуванням, що ось-ось компанія впаде, що ти загруз у криміналі, у безвідповідальних рішеннях, в експериментах. А головне — перед кожним трясли купою паперів, переконуючи, що лишився тільки його, останній підпис. А це буквально шулерство.

Роман слухав уважно. Це змінювало розклад сил.

— Сергій розраховував, що після голосування одним ривком все зміниться і змириться, — продовжував Марк. — А акціонери не хлопчики на побігеньках, вони почали перевіряти, чи правильно вчинили. Дзвонять, питають. А ще очевидно, що тебе тут просто люблять. — Марк розвів руками, і в цьому жесті була якась дитяча образа. — От тут я вже точно не розумію, чому.

— А ти ж тут чому? — примружився Роман.

— Думаєш, бо люблю тебе?

Вони розсміялися з полегшенням людей, які роками стояли по різні боки барикад, а тепер раптом опинилися в одному окопі.

— Ну і там багато сумнівів, — серйозніше додав Марк. — Не поспішай записувати всіх у смертельних ворогів і зрадників.

— Навіть не думав.

У дверях раптом з’явилася Ліза. Очі величезні, волосся розтріпане, в руках — слухавка стаціонарного телефону, дріт від якої тягнувся за нею, як хвіст.

— Романе! Тобто... Роман Олегович! — виправилася вона. — Цей комутатор... б... не працює! Тут мільйон кнопок, воно блимає червоним, і я не знаю, як перемкнути лінію, а там хтось дуже наполегливо вимагає логістику!

— Заспокойся, — м’яко сказав Роман. — Поклади слухавку. Нехай передзвонять. Розберемося, ти маєш час.

Ліза видихнула, кивнула Марку і зникла так само стрімко, як і з'явилася.

— Марку, — Роман повернув розмову в серйозне русло. — Ти ж тепер вільний, зовсім. Коли Гліба таки закрили за його постріл у батька.

Марк перестав усміхатися.

— Його закрили не за те. Ти не знаєш?

— Що? — Роман нахмурився.

— Його тримають саме за вбивства і спробу викрадення.

Роман відштовхнувся від столу.

— ЧОМУ?! Це абсурд.

— А тому, що є докази, — Марк знизав плечима, але в його очах була тривога. — По-перше, вони обоє — і він, і Рита — самі зізнаються, що знають виконавців і робили таке. Але ніби колись раніше.

— Це я знаю, — відмахнувся Роман. — Але то просто слова про наміри, адвокату Сергія це на один зуб розкусити. Вони не були на місці злочину, крім Рити, яка підійшла вже після і стояла над тілами.

— Є доказ, — тихо сказав Марк. — Щось матеріальне. Я не знаю, що саме. Щось знайшли, що доводить саме провину Гліба. Тому його навіть під заставу ніхто не випустить.

— ГРЕЧАНИЙ!

Голос пролунав із порога приймальні так гучно, що, здалося, задрижали шибки. Цей бас неможливо було сплутати ні з чим. Певно, все, що в Андрієві Вовку було сильного від природи, пішло тільки в голос, і той завжди звучав потужно і поважно.

Марк підвівся.

— Ну, зустрінемось, — він простягнув руку.

Роман потис її з готовністю.

— Дякую, що зайшов.

Марк вийшов, ледь не зіштовхнувшись у дверях з масивною фігурою Андрія, який сердито і відчайдушно сунув у кабінет.