Раді Вас бачити!

Свою таємницю Ліза надійно приховала, незважаючи на докори сумління при кожному погляді на Романа. Але ж вона все робила правильно, тому секрет від нього здавався найменшим злом. Переможців не судять.

Тим часом Гліб, якого вони досі не дісталися, знову став готовий до розмови.

— Мабуть, стабілізували. Препаратами, — припустив Роман, коли адвокат повідомив, що вони можуть зустрітися. — Тож я не певен, як виглядає та готовність до розмови.

Він м'яко подивився на Лізу.

— А ти? Готова? Можна просто викинути це з голови.

— Е ні, — вона заспокійливо усміхнулась йому. — Пора. Не переживай, я не така кришталева, як ти думаєш.

***

Тюремна лікарня зустріла їх запахом, який неможливо вивітрити — сумішшю гострої хлорки та дешевих ліків. Та гіршою була атмосфера туги та безнадії. Всі лікарні справляють таке враження, просто ця — сильніша за інші. Тут кожен звук змушував здригатись: брязкіт ключів у руках конвоїра, важкий гуркіт металевих дверей, шурхіт підошов по стертому лінолеуму.

Їх провели в невелику кімнату для побачень. По центру приміщення розрізало товсте скло, поцятковане дрібними подряпинами.

По той бік скла була постать, в якій Ліза ледь впізнала Гліба. Нахабство і зверхність розчинилися повністю. Його шкіра набула мертвотно-сірого відтінку, щоки провалилися, а руки на столі дрібно тремтіли, наче від постійного струму. Гліб дивився кудись крізь скло порожніми очима.

На звук дверей він повільно повернув голову в бік подразника, із зусиллям сфокусувався на Лізі. Його губи ворухнулися, але звук не вилетів — він лише хрипко втягнув повітря.

— Глібе, — голос Романа пролунав у цій тиші несподівано гучно. — Ми тут. Розкажи нам, як усе було насправді.

Ліза притиснула долоню до холодного скла. Вона чекала на власну злість, на ненависть, але відчула лише нестерпний сум.

***

Гліб проігнорував Романа. Його погляд прикипів до Лізи, наче вона була єдиним якорем у цій стерильній кімнаті.

— Вибач… — його голос, спотворений дешевим динаміком інтеркома, звучав жалюгідно. — Лізо, я… я ж не думав, що так вийде.

А потім із нього полилися відповіді. Він говорив уривками, ковтаючи слова. Це було наче істеричне, нестримне бажання виговоритися. Він каявся — у старих образах, у кожному кривому слові, кинутому їй у спину в маєтку. Ліза слухала і кивала, підтримуючи — сподіваючись, що він таки перейде до суті.

Він перейшов. Гліб подався вперед, майже торкаючись лобом скла.

— Той перший раз… на парковці. Це були ми. Я і Рита. Це був просто імпульс... Розумієш? — Гліб хрипко засміявся. Його пальці судомно шкрябнули по стільниці. — Ми напилися і домовилися. А потім виконали. Ті вечори... ми розуміємо одне одного як ніхто, Лізо. Рита... вона ж не якась дівчинка з вулиці. Я знав її все життя. Ще коли Андрій жив із її матір'ю, ми гралися разом. Ти просто була маленька і забула.

— Ми просто жартували спочатку, — його голос тремтів. — Про «принцеску», якій дісталося все. Про те, як було б круто показати всім, що ми теж чогось варті, забравши ту принцеску собі.

Їхні розмови, підігріті алкоголем, переросли в план. Диктувати свої умови. Такий спосіб стати важливими, ну і помститися «принцесці».

— Але те, що було потім... на прийомі... — він похитав головою, і в його очах з'явився жах. — Я клянусь, Лізо, я не маю до цього стосунку. Я б ніколи... Вбивства...

Гліб забився в кашлі, закриваючи обличчя тремтячими руками.

— Це як кошмар… Хтось узяв тих самих людей і змусив їх убивати по-справжньому. Хтось знав про наш перший план, Лізо. Хтось використав нас.

***

Але дізнатися більше вже не вдалося. Гліб «поплив». Він розгойдувався на стільці, не зводячи очей з її обличчя, але вони вже втратили блиск усвідомлення.

— Воно просто стрельнуло. Я не хотів… я був малий… Я просто взяв до рук… А Сергій прийшов і забрав його. Забрав пістолет, забрав мене. Казав: «Тепер ти мій, Глібчику». Сімнадцять років, Лізо… сімнадцять років на гачку. Всі ми. Я вбив нашого батька, але я й знищив сім'ю Олійників.

— Олійників знищив не ти, — озвався Роман, який досі спостерігав мовчки.

Гліб затуманено перевів погляд на нього. Свій момент тверезості на сьогодні він вичерпав.

— Досить, — коротко кинув Роман.

Він підвівся, його постать на мить затулила Гліба від Лізи, створюючи захисний бар’єр. Роман подав знак конвоїру, що розмова завершена. Вони вийшли з кімнати, залишивши Гліба в його особистому пеклі, де він продовжував щось шепотіти порожнечі за склом.

Вже в коридорі Роман мовчки обійняв Лізу за плечі. Вона притиснулася до нього, ховаючи обличчя на його грудях, мовчки шукаючи єдину в цьому світі опору.

Але легше чомусь не стало.