Раді Вас бачити!

За кілька днів робота налагодилася. Ліза занурилася в неї з головою, намагаючись встигнути за шаленим темпом Романа. Вона вивчала логістичні схеми, сортувала нескінченні стоси паперів і навіть почала знаходити спільну мову з комутатором-м'ясорубкою.

Роман був заглиблений у справи повністю. Він проводив нескінченні зустрічі з керівниками секторів, вів довгі телефонні переговори з акціонерами, намагаючись відновити контроль і довіру, які Сергій Тараненко так методично руйнував. Ліза бачила, як напружено він працює, як темнішають кола під його очима, і сама намагалася бути максимально корисною. Вона відчувала себе важливим гвинтиком у його складному механізмі.

***

В обідню перерву Роман закрився в кабінеті для важливої телефонної конференції, а Ліза сходила за кавою. Коли вона повернулася, тримаючи в руках два паперових стаканчики, біля її столу стояв Алекс. Він виглядав краще, ніж на прийомі, але все ще погано. Під очима залягли глибокі тіні, проте він принаймні намагався усміхатися, хоча ця усмішка не торкалася його втомлених очей.

— Ця будівля, це місто, ця сім'я... — він обвів рукою простір, наче вказуючи на невидиму отруту в повітрі. — Це як смертельна хвороба. Я поїду геть. Але не міг не побачитися з тобою.

Він підійшов ближче.

— Як ти? Тримаєшся?

Його голос був тихим, сповненим того самого щирого співчуття, що й тоді, в кав'ярні. Ліза мимоволі кивнула.

— Давай вийдемо, — запропонував він. — Подихаємо повітрям. Тут можна задихнутися.

Вони стояли біля центрального входу. Алекс запалив сигарету, випустив хмару диму, що попливла вгору, повільно розповзаючись.

— Я бачив, як ти повернулася. З Гречаним, — сказав він, дивлячись на потік машин. — Радий, що не здаєшся. Що продовжуєш боротися.

І знову сам собою з’явився вайб повного взаєморозуміння. Ліза відчула, як напруга, що сковувала її останні дні, трохи відпускає. З ним справді можна було говорити. Навіть про те, чого не скажеш Роману.

***

— Ти розібралася з тим папером? Зі спадщиною? — спитав він так буденно, наче йшлося про забуту парасольку.

Ліза вагалася, озираючись на скляні двері офісу. Але його співчутливий погляд підштовхнув її до відвертості.

— Я так думаю, його ховає саме твій батько, — тихо відповіла вона.

Алекс саркастично хмикнув.

— Звісно. Хто ж іще? — Він зробив глибоку затяжку. — Я завжди ненавидів цю атмосферу брехні в нашій родині. Марина перетворилася на маріонетку, батько — на монстра. Я на твоєму боці, Лізо. Повністю.

Він знову збирався їхати за кордон. Подалі від цього бруду.

— А ти — єдина і несподівано чиста душа, яку я тут зустрів.

Господи, як же він відрізняється від всіх, хто її оточує.

— Якби я міг, я б тобі допоміг, — продовжив він, дивлячись на неї своїми щирими, сумними очима. — Я б сам вкрав той клятий заповіт. Просто щоб вони нарешті отримали по руках за свої дії. Щоб не мучили хороших людей.

У Лізи на очі навернулися сльози, як і минулого разу в кав'ярні. З Романом вона хотіла бути сильною. Вовчицею. Щоб він більше не присідав до неї, щоб стати на одному рівні. Бійцем. А тут, поруч із цим світлим, чуйним хлопцем, вона могла дозволити собі бути просто втомленою дівчиною, яка відчайдушно хотіла справедливості. Вона відчула, як усередині щось обривається. Вона мала повне право взяти те, що в неї вкрали. Це відновлення балансу.

Вона подивилася на Алекса, на його вишукані руки і чесні очі, і випалила те, чого ніколи б не сказала Роману, який грав за правилами, що більше не працювали:

— То допоможи! Мені треба тільки те, що належить мені. Моє!

Алекс на мить завмер. Його очі розширилися. Але він зрозумів і майже одразу повільно кивнув.

— Добре. Я подумаю, як це можна зробити.

Вони розійшлися. Ліза повернулася в офіс, відчуваючи, як по спині біжать мурашки — від сорому, страху і гріховного, солодкого азарту. Вона зробила свій власний хід.