Раді Вас бачити!

Лімузин безшумно котився довгою під'їзною алеєю, розрізаючи густу темряву м'яким низовим світлом фар. За вікном повільно розгортався сад, де в затінках причаїлися химерні топіарні звірі: стрижені грифони та леви вигинали листяні спини, наче застигли в очікуванні стрибка. Ліза притиснулася скронею до прохолодного скла й намагалася дихати рівно. Вздовж доріжки, наче порцелянові статуетки, вишикувалися офіціанти в білосніжних рукавичках. Вона востаннє перевірила поставу і згадала настанову тримати погляд прямим, хоча всередині все стискалося від вигляду цієї пекельної розкоші. Кілька разів вона таки витріщилася на неймовірної форми ліхтар та когось, хто керував офіціантами і виглядав так, ніби зійшов із серіалу про династію Віндзорів.

Романа вона помітила ще до зупинки машини. Він стояв біля входу, тримаючись трохи осторонь від галасливого натовпу, в класичному смокінгу. Коли повз нього проплив офіціант із тацею, Роман різко хитнув головою, відмовляючись від напою. Він був... сам. На мить Лізі здалося, що вона щось не так зрозуміла, але враження від візуальної розкоші знову вигнали ці думки з голови. Неподалік Марина Тараненко впевнено тримала під руку масивного сивого чоловіка, одного з тих поважних акціонерів, чиє мовчазне схвалення вартувало мільйонів. Її сукня відсвічувала холодним металом, підкреслюючи статус і нову, майже відчутну політичну вагу. Авжеж, вона відійшла від Романа, щоб домовитися про долю світу з кимось із їхнього кола.

Алекс відчинив дверцята і подав руку. Ліза ступила на гравій доріжки, відчуваючи дивовижну стійкість нових туфель. Вона випрямилася і вкотре здивувалася вдалому вибору сукні — важкому прохолодному шовку, що стік по ногах; відчула нічну прохолоду на повністю відкритій спині. Коли вони з Алексом рушили до тераси, Ліза зустрілася поглядом із Романом. Чи не цього вона хотіла від усього вечора: побачити, як він застиг, як розширилися його зіниці й як по обличчю пробігла тінь справжнього шоку. Він не чекав побачити її тут, не чекав її в цьому вбранні й точно не сподівався побачити супутницею Алекса Тараненка. Ліза відчула солодкий присмак перемоги, спостерігаючи, як тріскається його звична, непробивна впевненість. Добрий вечір, пане Гречаний.

А в самому центрі тераси височіла найдивніша прикраса цього саду, наче льодяна статуя, висічена з дорогого мармуру. Білосніжна хутряна накидка щільно огортала її плечі, хоча вечірнє повітря лишалося гарячим і нерухомим. Ліза дивилася на цей густий мертвий ворс і відчувала, як усередині підіймається хвиля справжньої огиди. На кожному пальці Вікторії Тараненко виблискувало каміння таких розмірів, що її руки здавалися неприродно важкими. Для дружини Тараненка цей блиск був єдиним сенсом існування, але Ліза бачила в ньому лише виснажливу, нікому не потрібну муку. Всі гості й так знали її ім'я, тож ці кілограми золота та хутро в спеку виглядали як химерна спроба заповнити внутрішню порожнечу. Просто самопожертва якась.

Алекс дбайливо притримав Лізу за лікоть і спробував перехопити погляд матері.

— Мамо, я хочу представити тобі мою супутницю, — почав він із м'якою усмішкою.

Вікторія дивилася прямо крізь Лізу, наче та була лише частиною ландшафту чи садової декорації.

— Шампанське цього року занадто кисле, — перебила вона сина, навіть не змінивши виразу обличчя. — А мій майстер з манікюру знову запізнився на цілу годину.

Вона продовжувала скаржитися на дрібні незручності, повністю ігноруючи присутність іншої жінки. Ліза бачила перед собою абсолютну пустку. Вікторії було байдуже, хто стоїть поруч із її сином — законна спадкоємиця великої компанії чи випадкова служниця. Ця жінка належала до світу, де живі люди мали значення лише як додатки до відомих брендів.

Алекс повів Лізу далі вглиб тераси, продовжуючи шепотіти їй жарти на адресу кожного впізнаного присутнього. Це наче робило їх спільниками серед безглуздої розкоші, пустунами у кришталевому магазині. Посеред саду було імпровізоване казино: рулетка, покер, ще якісь столи. І з часом Ліза помітила, що Алекс усе частіше поглядає в той бік. Звідти долинало сухе клацання рулетки та характерний шелест гральних карт. Ці звуки діяли на Алекса як потужний магніт. Його уважність ставала розсіяною, а відповіді — дедалі коротшими.

— Лізо, я відійду буквально на п'ять хвилин, — сказав він раптом і вивільнив свою руку. — Тільки привітаюсь із партнерами біля столу.

Він миттєво зник у натовпі, залишивши її саму посеред цього блискучого хаосу. Ліза затисла в руках сумочку і повільно озирнулася довкола. Навколо неї дзвенів кришталь і кружляли люди, готові розірвати будь-кого заради зайвого відсотка акцій. Вона залишилася наодинці з цим пекельним балом. Хоча навколо були такі ж самотні люди. Вона просто теж стояла серед них і думала, що робити далі.