Раді Вас бачити!

Ліза залишилася наодинці посеред натовпу. Шовк і фальшиві усмішки миготіли перед очима, зливаючись у суцільний блискучий потік. Вона впізнавала обличчя з офісних коридорів. Тут вони здавалися гострішими у відблисках нічного світла, наповненими хижим інтересом до кожного її руху. Постать удалині змусила її заціпеніти. Цей різкий нахил голови, знайомий профіль — Рита? Ліза миттєво знайшла пояснення. Молодший персонал «Атланту», напевно, допомагав з організацією свята. Це втихомирило перший шок.

Неподалік стояв Марк Олійник. Він тримав свій важкий кришталевий келих і дивився прямо на неї, не намагаючись приховати цікавості. Марк повільно підняв руку у вітальному жесті. Його погляд ковзнув по чорничній сукні зі схваленням. Для зазвичай відстороненого брата такий жест виглядав справжнім визнанням. Ліза відчула силу у власних плечах і випрямилася ще сильніше. Вона справді стояла на своєму місці, і це визнання було їй потрібне.

Її погляд зупинився біля бару. Роман стояв навпроти Гліба, і Гліб тримав склянку, його рухи були хаотичними й занадто різкими. Він знову пив. Ліза відчула гострий жаль, який кольнув десь під ребрами. Вона щиро сподівалася на його одужання і на те, що брат зможе вирватися з цієї залежності. І з Романом у них, вочевидь, була дуже важка розмова. Гліб навіть вхопив того за лацкан і п’яно бурмотів щось дуже близько до Романа.

Та Гречаний розвернувся через мить, і стало зрозуміло, що він не втрачав її з поля зору ні на хвилину. Повітря навколо нього ніби завібрувало від прихованої енергії. Він рушив прямо на неї, розрізаючи темним силуетом золотаве світло зали. Ліза стояла нерухомо й чекала. Він пройшов повз і ледь не зачепив її плечем. Вона фізично відчула напруження його тіла.

— Іди за мною. Негайно, — кинув він, не сповільнюючи кроку й не озираючись.

Ліза пішла слідом. Вона бачила його широку спину та бездоганну лінію піджака, вкотре йшла за ним і дивилася на цю картину. Вона збирала в кулак усю свою лють, нанизуючи спогади один на одного. Вона готувала слова про Марину, про вечори у нього вдома та свою остаточну відмову бути слухняною дитиною. Ліза чекала моменту в затінку садових дерев. Вона хотіла побачити його лють, дати відсіч і виплеснути все, що накопичилося за ці нескінченні дні невідомості.

Тіні високих туй поглинули їх, відрізавши від блиску тераси та сміху гостей. Тут музика перетворилася на глухе, ледь вловиме відлуння, що губилося у щільній хвої. Роман різко розвернувся. Ліза вже набрала в легені повітря, щоб виплеснути всю приготовану лють, але так і замовкла. Вона очікувала побачити звичну кам’яну маску або спалах гніву. Натомість вона побачила в його очах справжній, неприхований страх. Це видовище знезброїло сильніше за будь-який наказ.

— Лізо, що ти тут робиш? — запитав він глухо, все ще шокований. — Чому ти прийшла з Алексом?

— Він не такий, як решта! — вона вперто скинула підборіддя, намагаючись повернути собі впевненість. — До того ж я маю повне право тут бути. Я — Єлизавета Вовк, якщо ти раптом забув. Це свято моєї родини.

— Це лігво звіра, в яке ти влізла добровільно, — Роман відповів якось приречено. — Ти опинилася в справжній небезпеці в ту саму мить, коли прийняла це запрошення. Тебе заманили сюди не через родинні почуття.

Ліза відчула, як її давня образа нарешті знайшла вихід.

— Ти міг запросити мене сам, — сказала вона, відчуваючи, як тремтить голос. — Натомість ти завжди обираєш Марину. Ти навіть приводиш її до себе додому! Я бачила вас разом під твоїм під’їздом.

Роман на мить завмер. Він дивився на неї з таким щирим подивом, що вона мимоволі зніяковіла.

— Про що ти мелеш? — запитав він повільно. — Я прийшов сюди сам. А той вечір був нашим остаточним розривом. Я вигнав її, Лізо. Між нами все скінчено.

Він вимовив це просто, без жодних виправдань чи зайвих емоцій. Ліза вловила кожну інтонацію його голосу й відчула в них непохитну правду. Її пекучі ревнощі, які вона вирощувала в собі останній тиждень, миттєво згасли. І тепер наче зник сенс існування, який вона вигадала собі за ці дні.

Роман зробив короткий крок і впритул наблизився до неї. Він дивився їй в очі з такою глибиною, від якої в Лізи перехопило подих.

— Як мені втримати тебе від біди, якщо ти мені зовсім не віриш, вовченя? — запитав він тихо.

Він поклав долоню їй на голову. Роман повільно провів пальцями по її волоссю, заспокоюючи. Цей рух був інтимним і надійно батьківським водночас. Ліза відчула, як остання перепона всередині руйнується. Вона притиснулася до нього всім тілом. Дівчина сховала обличчя на його грудях, вдихаючи запах його парфумів та холодного вечірнього повітря.

— Просто... тримай мене міцніше, — прошепотіла вона в його сорочку.

Він міцно обхопив її руками. Ліза слухала впевнений і рівний ритм його серця. Він поклав руку на її відкриту спину. Це торкання до оголеної шкіри обпекло її, але подарувало абсолютний спокій. Роман нахилився і поцілував її в лоб. Потім він торкнувся своїми губами її губ. Цей поцілунок був ніжним і дуже обережним. Він став для неї обіцянкою та захистом.

Роман повільно відпустив її. Він продовжував тримати її за плечі, знову стаючи зібраним та жорстким. Його погляд миттєво став діловим.

— Мене кликав Сергій, — сказав він. — Зараз почнеться те, заради чого все це влаштували. Будь ласка, тримайся на світлі. Стій там, де я тебе забрав. Не зникай і не йди ні за ким ні в які хащі, як-от зі мною.

Ліза обіцяла. Вона залишилася в густій тіні туй. Дівчина дивилася в його кам'яну спину, таку рідну та затишну.