Раді Вас бачити!

Він думав, що так і не спромігся запам’ятати її на ім’я, поки не побачив сьогодні знову. Вона завмерла, шокована.

— Романе Олеговичу, — він скоріше здогадався, ніж розібрав, що вона пробурмотіла.

Він нахилив голову, і Рита, вочевидь, помітила лють у погляді боса: в пальцях, якими взялася за одвірок, було помітне тремтіння, та вона тут же вчепилася сильніше і прибрала цей доказ страху. Отже, його за дурня має навіть стажерка, ім'я якої ледве згадав.

— Батька тут немає, — сказала Рита після короткої паузи.

— Батька, — повторив він і рушив у будинок. — Окей.

Вона мовчки відступила. Дім був великий і доглянутий: світлі стіни, нова підлога, важкі двері в кімнати.

— Він забезпечує нас, — сказала Рита за спиною. — Маму і мене. Гроші, цей дім, усе.

Роман обернувся і подивився на неї.

— Але він тут не живе, — сказав він.

— Ні, — відповіла вона. — Він тут не живе.

Роман пройшов у вітальню і сів у крісло. Він обрав місце так, щоб бачити всю кімнату і Риту водночас. Вона залишилася стояти біля дивана, схрестивши руки, наче на співбесіді.

— Ти пам’ятаєш Лізу відтоді, — ствердно сказав він.

Рита кивнула не одразу.

— Пам’ятаю, — сказала вона. — Я була старша. Вона була тут кілька днів.

— Скільки саме?

— Чотири. Може, п’ять.

Він дивився на неї, не зводячи погляду.

— Розкажи.

— Її привезли пізно ввечері. Вона мовчала, і я досі пам’ятаю її погляд — вовченя, яке видерли з гнізда і граються. Батько тоді жив з нами, сказав, що вона побуде в нас. Мама не сперечалася. Вона взагалі не сперечається з ним.

— Він хотів її залишити, — сказав Роман.

— Так, — відповіла Рита. — Говорив про опіку. Про те, що так буде правильно. Що це моя сестричка.

Роман постукав по бильцю:

— Давай спочатку. Батько?

Вона голосно вдихнула і хотіла сказати щось більш щире. Не холодне, не таке як треба, а те, що думає. Та знову стала відповідати конкретно і коротко:

— Вітчим. Андрій Вовк — мій вітчим.

— Ні, — сказав Роман.

— Він чоловік моєї мами. Він жив з нами як батько і чоловік. Як мені його називати?

Справедливо. Як їй його називати? Та нехай як хоче, так і називає.

— І що сталося?

— Її просто забрали.

Роман стиснув губи.

— Андрій не завадив, — сказав він.

— Ні, — відповіла Рита. — Він не завадив.

Він кілька секунд мовчав, потім подивився на неї знову.

— В «Атлант» тебе влаштував він.

Рита кивнула.

— Так.

— І просив стежити за Лізою.

— Просив бути поруч, — сказала вона. — Передавати інформацію. Щоб вона була під наглядом.

— Контроль, — сказав Роман.

— Турбота, — відповіла Рита.

В цьому Роман сумнівався. Він втиснувся глибше в крісло. Вказав підборіддям на диван.

— Сідай. І розказуй. Мені потрібно знати все.

Рита кілька секунд дивилася на нього, ніби зважувала, що саме він має на увазі під «усе». Тоді сіла на край дивана, випроставшись.

— Я його пасербиця. Батька не знаю, в документах — прочерк.

Роман чекав.

— Мама знала Андрія з дитинства, — продовжила вона, дивлячись у стіну. — Вони були… запасним варіантом одне для одного. Коли нічого іншого не складалося.

— Запасним варіантом, — повторив він, змушуючи її почути власні слова.

— Так. Вони одружилися, коли мені було сім. Спроба створити сім’ю, бути як усі.

— Скільки тривала спроба? — спитав Роман.

— Чотири роки. Розійшлися тихо, через рік після смерті Артема Вовка.

Він стежив за її руками, що нерухомо лежали на колінах.

— Але він вас забезпечує.

— Усім, — вона знизала плечима. — Хоча й не цікавиться нами.

— Та ти називаєш його батьком.

Вона нарешті подивилася йому в очі.

— А ким? Він був чоловіком мами. Єдиним чоловіком у домі. Для мене — батько.

Гаразд, подумав Роман. Цю частину проїхали.

— Тепер про Лізу, — сказав він. — Все, що пам'ятаєш. Скільки тобі було?

— Десять. Я на чотири роки старша. Її привезли пізно. Вже було темно. Я пам’ятаю, бо мене розбудили. Андрій сказав, що вона побуде в нас.

— Хто її привіз?

— Він. Сам.

Роман не перебивав.

— Вона дивилася так, — Рита зробила паузу, шукаючи слово. — Як і зараз.

Авжеж. Як і зараз. Вовченя, що шукає своє місце в лігві.

— Де вона жила? — спитав він.

— У моїй кімнаті. Вона була молодша. Їй було гірше.

Вона сказала це спокійно, але в голосі з’явиласянотка, що видавала стару образу.

— Ведмедик. Ти була та дівчинка, яка принесла ведмедика?

Рита кивнула, здивована його обізнаністю.

— Так. У мене був зайвий.

— Вона взяла?

— Так. Мовчки.

Роман відкинувся на спинку крісла, вивчаючи її.

— Ти її ненавиділа?

Рита похитала головою.

— Ні. Мені було її шкода. І… вона була така сама.

Він не повірив їй до кінця. Але щось у цьому було. Та картина не складалася, а ще більше розсипалася на пазли. Роман витримав паузу, даючи її словам просісти, а тоді спитав:

— Де мені знайти твого… батька?

— Я не знаю, — тихо сказала вона.

Він мовчав, і вона не видержала паузи.

— Ми ніколи не були близькі. Навіть коли він жив тут. Він приходив, ішов, платив за все. Але його ніколи не було вдома по-справжньому. Після смерті брата, після історії з Лізою він почав зникати. Спочатку перестав ночувати, потім — з’являтися. Розмови звелися до грошей і документів. Потім просто з’їхав.

Роман нахилився вперед, його голос став жорсткішим.

— Зв’язок підтримує?

— Фінансово — так. Завжди.

— Дзвінки?

— Рідко.

— Зустрічі?

— Ще рідше. До останніх пів року. Коли він відправив мене в «Атлант». Я мала бути поруч з Лізою, опікуватися і все йому розповідати.

— Що ж ти розповідала?

Рита замовкла, відвівши погляд.

— Про неї. Яка вона, як говорить, що робить. Він хотів знати про неї все.

— А про тебе не хотів?

Вона підняла на нього очі, і її мовчання було відповіддю.

— Він не з тих, хто грюкає дверима, — нарешті сказала вона, переводячи тему.

— Коли востаннє бачила?

— Коли закінчилося стажування, а Ліза опинилася біля вас. Йому стало нецікаво.

Роман підвівся. Для нього розмова скінчилась. Він рушив до дверей.

— Романе Олеговичу…

Її тихий голос зупинив його біля самого порога. Роман витримав паузу, перш ніж обернутися.

— Що ще?

Рита стояла біля дивана, зчепивши руки перед собою.

— Я хотіла попросити… — вона запнулась. — Не кажіть Лізі. Про мене. Про «Атлант».

Він мовчки дивився на неї.

— Чому?

— Я сама скажу, — швидко пообіцяла вона. — Просто… не зараз. Коли буде час.

— Часу не буває, — відрізав він. — Бувають рішення.

— Я знаю. Але я не хочу, щоб вона дізналася так. Не від вас.

— Тобі важлива її довіра.

— Так, — ледь чутно відповіла Рита. — І наша дружба.

Ще один секрет від Лізи. Зовсім не те, що зміцнить крихку довіру між ними.

— Добре, — сказав він. — Поки що.

Вона помітно видихнула.

— Але ти скажеш сама, — додав він уже біля дверей.

— Скажу.

Вже в машині думки в голові стали на свої місця.

Андрія треба знайти.

Заповіт існує.

А Ліза ніколи не була просто покинутою дівчинкою.

Залишалось зрозуміти головне. Чому Андрій віддав її тоді? Чому мовчав усі ці роки? І чому знову підбирається до неї чужими руками?