Раді Вас бачити!

У салоні було прохолодно, аж занадто, і Ліза відчувала, як по її руках, неприкритих футболкою, біжать легкі мурашки.

Вони сиділи поруч, наче гравці однієї спортивної команди: обоє в сірих футболках, обоє в зручних коричневих брюках. Це було так незвично, так просто і так... правильно. Обличчя Романа, позбавлене офіційної маски, здавалося молодшим, а вільний одяг робив його ще більш доступним. А її ноги відчували блаженство в улюблених кросівках, які Максим теж не забув запхати в сумку.

— Ми спершу маємо обговорити... тобто продовжити ще одне питання, вовченя, — Роман не відривав погляду від дороги, але голос його став глухішим, майже винуватим. — Щоб я справді тебе не обманював. Я тобі дещо не договорив...

— Що заповіти не горять? — спокійно перебила Ліза, дивлячись у вікно на миготіння ліхтарів.

Роман на мить відволікся від керма, кинувши на неї здивований і майже радісний погляд. Він явно чекав чергового вибуху недовіри, але зустрів лише тихе розуміння.

— О, так. Не горять. Ти давно додумалася?

— Насправді не додумалась, — Ліза відвернулася до вікна, де пропливали нескінченні вогні міста, і зітхнула. — Я все ще дурна.

— Ееее, — почав заперечувати Роман, простягнувши руку, щоб торкнутися її коліна.

— Та припини! — вона перехопила його долоню, але не відштовхнула, а просто переплела їхні пальці. — Це здоровий самоаналіз.

— Ну ок, — здався він, і в його голосі прослизнула усмішка.

— Я не додумалась, — повторила Ліза. — Алекс сказав.

Роман трохи напружився, але промовчав.

— Це ж так просто, — продовжувала вона, не помічаючи його реакції. — Заповіт може стати потрібним у будь-яку мить. Хто його знищить?

— Саме так, — підтвердив Роман. — Це елементарна логіка.

— То він існує? — її голос був наповнений надією і водночас острахом.

— Ми можемо лише припускати. Твій батько чітко написав, що так. Навіть якби не написав — Артем не був з тих, хто не продумує такі речі наперед. Судячи з усього, заповіт був.

— Але він ще й написав, що він у тебе.

— От тут десь пішло не за планом, — Роман знизав плечима. — Можливо, саме оформлення було не завершено. Можливо, хтось мав мені його передати. Може, навіть заповіт був у Артема тоді з собою...

Роман раптом замовк. Його погляд застиг на дорозі. Схоже, він випадково натрапив на нову здогадку, що могла змінити все.

— Що?! — нетерпляче зажадала Ліза.

Він струснув головою, відганяючи цю думку.

— Нічого. Те ж саме. Просто заповіт міг бути у Артема з собою. І тоді його забрав хтось, хто був на місці вбивства. Це знову нічого не дає. — Він не хотів лякати її. Не зараз.

— То як його шукати? — її голос був наповнений розпачем.

— Тільки сподіватися, що його оголошення стане вигідним тому, хто його приховує. Ми не можемо піти і розкрити сейфи всіх можливих причетних.

— Ми могли б! — з азартом сказала Ліза. — Подивись на нас. Ми ж ціла команда.

— Але ще не банда, — Роман посміхнувся, і в цієї посмішці було щось неймовірно рідне та обнадійливе.

Він помовчав, міцніше стиснувши її пальці.

— Наразі Гліб у лікарні у в'язниці, за нього віддувається дуже солідний адвокат. Сергій уникає мене, як і його дочка. Але мені важливо лише перестріти Андрія. На виклик на допит він-то має з'явитися. Його зникнення зрештою стає зовсім диким.

— І ще. Завтра ми йдемо на роботу, — спокійно додав Роман, обминаючи черговий затор.

— У нас є робота? — Ліза здивовано підняла брови, відволікаючись від споглядання бетонних парканів. — Я думала, нас обох… ну, списали в утиль.

— Я все ще великий акціонер, вовченя. І офіційно залишаюся керівником відділу логістики. Це моє дітище, я будував його з нуля, і Марина так просто мене звідти не викурить, які б пресконференції вона не збирала. Тож запрошую тебе у свій рідний відділ. Мені якраз потрібна надійна асистентка.

— Асистентка? — Ліза примружилась.

— Саме так. Тепер я вже не зможу дозволити собі найняти іншу молоденьку та привабливу помічницю — статус не дозволяє, та й совість замучить. Тож будеш віддуватися і за себе, і за Наталю.

Ліза гмикнула. Це було дивно — серед усього цього хаосу, вбивств та арештів, Роман пропонував їй щось настільки нормальне, як посада в офісі. Це була пропозиція не просто сховатися, а стати поруч із ним у самому епіцентрі подій. Їй здавалося, що корпорація «Атлант» зовсім відійшла у минуле. Вони програли і почнуть... розносити піцу, наприклад.

— Робота — це добре, — нарешті погодилася вона. — Але спершу — Рита.

Машина зупинилася перед важкими металевими воротами. Роман заглушив двигун, і тиша в салоні миттєво стала відчутною.

— Спершу Рита, — підтвердив він. — Тримайся мене і нічому не дивуйся. Тут інший світ.

Вони завернули до прохідної. Високі паркани, колючий дріт, яскраве світло прожекторів, що різали очі. Вони в'їжджали у реальність СІЗО.