Раді Вас бачити!

Ліза подумала, що її теж вбили, хоч болю й не відчувала. Але після останнього хрипіння Ігоря їй самій у груди повітря входило з хрипом — силоміць, боляче, ривками. Вона мусила зосередитись на вдихах, так і сидячи нерухомо на рівній траві, думками літаючи десь згори. Дошкуляв озноб, зуби стукали з голосним звуком один об одного. Вона витягла руку перед собою, відчувши на ній неприємне стягнення. То кров Ігоря встигла підсохнути, тягнула та тріскалась, як мертва бура маска. Затяг посилювався, коли вона ворушила пальцями. Ліза витерла долоню об стегно, та це лише додало бруду — просякнута наскрізь кров’ю сукня увібрала вологу, і плями стали ще більшими.

Майнула думка, що, мабуть, прийом закінчився. Бо вже не було чутно джазу. Вона стріпнула головою і прийшла до тями, скривилася від звуку сирен, які невпинно завивали, і додавалися нові. Били по скронях, тільки додаючи хаосу та паніки.

Над нею нависли парамедики в латексних, наче слизьких рукавичках. Вони рухали ротами, дивлячись на неї, а тоді просто взялися розчіпляти пальці другої руки, якою вона так міцно вчепилася в комір піджака Ігоря, наче це мало затримати його на цьому світі. Та ті виявилися сильнішими, відірвали її нарешті від мертвого тіла, і вона наче потрапила у крижаний вакуум.

***

Тоді побачила Романа. Всього за кілька метрів він дивився на неї, але його тримав за лікоть слідчий чи хтось подібний. Тоді шлях до Романа перекрила широка спина чийогось охоронця. Роман активно жестикулював і відповідав на питання — певно, мав що розповісти тим поліцейським, мав якісь відповіді... І водночас вдивлявся в неї, лише в неї, ніби передавав через повітря свою силу. Нічого не вийшло, далі знову попливла стіна з поліцейських спин і миготливих ліхтарів.

Наступний кадр знову став чітким: у синіх спалахах миготіла Рита. Вона пливла крізь натовп, наче його й не було, а насправді то її вели — вели у кайданках до поліцейської машини. Наче в серіалі CSI, Ліза дивилася, як Риті нагнули голову перед посадкою в машину. Та покірно пірнула в салон, і двері зачинилися — а у вікні відбилося те саме заціпеніле, бліде обличчя.

Почувся галас з боку будинку — волокли Гліба. Він затинався, чіплявся носками туфель за траву, піджак теліпався на одному лікті, ґудзики були чи розстебнуті, чи вирвані з м’ясом. Він витріщав очі, безтямно роззирався і сфокусувався на Романі.

— Я був малим! Дитиною! То був нещасний випадок!

Він знову смикнувся, зачепився поглядом за Лізу. Обличчя його перекосилося, він дивився на її закривавлені руки з диким жахом.

— Я був малий! Випадково! — кричав він тепер їй.

Він, вочевидь, взагалі не розумів, що відбувається. Як, власне, і Ліза. Але Гліба теж зрештою посадили в іншу поліцейську машину, доки він продовжував викрикувати ті геть позбавлені сенсу слова.

***

Нарешті вона побачила, що Роман біжить до неї, відмахнувшись від усіх перешкод, та раптом знову зупинився, наткнувшись на невидиму стіну, коли побачив Риту в машині. В його очах застигло щось важке, як фатальне запізніле знання.

Ліза сіла на траву і хотіла лягти там же, та її обережно підняли, повісили на плечі важкий піджак, і зуби трохи перестали цокотіти. То був дядько Сергій — як монумент зібраності у цьому хаосі. Його рухи були точними, голос заколисував, пробиваючись крізь нестерпний дзвін у її вухах, а запах піджака хоч трохи перебив нудотний сморід металу та вогкої землі.

Сергій обережно розвернув її, притримуючи, і повів геть від закривавленого газону, де з-під туй вже вивозили три пластикові мішки. На терасі в глибокому кріслі сиділа Ольга Олійник. Від тієї вишуканої, завжди бездоганної жінки не лишилося навіть тіні. Лоск змило разом із напускною впевненістю, обличчя вмить постаріло на десятки років, а шкіра навколо очей обвисла, оголюючи порожнечу. Ольга згорбилася, стискаючи тремтячі руки, і видавала лише низький, тваринний звук — вона квилила, немов поранена звірина, в якої на очах щойно забили її єдине дитинча. Навколо неї, на вишуканих столиках, усе ще стояли недопиті келихи з ігристим вином, у якому весело грало світло ліхтарів.