Раді Вас бачити!

Стіни відділку були пофарбовані в той самий сірий відтінок безнадії, що й обличчя людей, які тут працювали. Максим, хоч цн добре, вже чекав на нього в коридорі, поруч із кремезним, мовчазним чоловіком у дорогому костюмі — адвокатом. Роман кивнув їм обом, не зупиняючись. Він домігся свого — кількох хвилин із Ритою наодинці після першого допиту. Це був єдиний шанс пробити її захист, поки страх ще не зацементувався в упертість.

— Що з Голованем, як він взявся? — кинув він Максиму на ходу.

Максим лише безпорадно знизав плечима.

— Він з'явився з нізвідки. Я бачив до того, як він сварився з Тараненком біля парковки. Не як підлеглий із босом, а це була справжня гризня. Охорона Сергія його вивела силоміць. Я думав, на цьому все, але він, певно, повернувся.

Факти, які нічого не давали. Лише підтверджували те, що й так здавалося найімовірнішим: опальний охоронець мав претензії до колишнього господаря і загинув випадково, виконуючи свою останню, ніким не санкціоновану роботу.

Гліба, як шепотілися в коридорі, вже відправили до в'язничної лікарні — черговий ретрит за державний кошт. З нього зараз нічого не витягнеш. А от Рита, судячи з усього, мала шалений успіх. До неї намагалися прорватися всі, але пропустили лише голову правління "Атланту" Романа Гречаного. "Знали б вони", — гірко подумав Роман.

Кімната для допитів була маленькою, без вікон, із запахом поту і дешевої кави. Рита сиділа на стільці в центрі, обхопивши себе руками. Вона тремтіла, її обличчя було плямистим від сліз, а очі — величезними й порожніми, як у загнаної тварини.

— Розповідай, — почав Роман без прелюдій, зачиняючи за собою двері. Він залишився стояти, нависаючи над нею. — Часу немає. Якщо хочеш, щоб тобі хоч якось допомогли, — кажи все.

— Що? Я... я не маю що казати... — її голос був ледь чутним шепотом.

Це вибісило. Ця гра в невинність, коли на кону стояло все. Це було тупо, контрпродуктивно і, що найгірше, це дуже заважало йому.

— Кажи, дурепо! — гаркнув він, вдаривши долонею по столу. Рита здригнулася. — Чому ти була на прийомі?

— Я ж вам... показувала... — вона схлипнула.

— Що показувала? — він мусив витягувати з неї кожне слово, наче іржавий цвях із гнилої дошки.

— Мене запросили!

Роман повільно видихнув, намагаючись приборкати лють. Уже було офіційно підтверджено: запрошення — фальшивка. Така тупа, відчайдушна брехня робила її в його очах набагато дрібнішою, ніж він думав.

— Жодної згадки про тебе у списках, Рито. Запрошення — крадене, ім'я вписане від руки. Досить вдавати з себе дурненьку.

— Якщо й викрадене, то не мною! — раптом викрикнула вона, і в її голосі з'явилися істеричні нотки. — Я його отримала! Мені просто поклали його на стіл в «Атланті»!

— Що ти верзеш! — він нахилився до неї, вдивляючись в очі. — Кому це потрібно? Кому ти потрібна? Ти ніхто для цих сімей!

Рита вперто надула губи, відвернувшись. Вона досі чіплялася за свою ілюзію, за свою крихку віру в те, що вона — частина клану Вовків. Можливо, саме тому вона справді легко б купилася на фальшиве запрошення — прийняла б його за довгоочікуване визнання. Але це було позбавлене будь-якого сенсу.

— Добре, — Роман випростався, змінивши тактику. Він заговорив спокійніше, майже втомлено. — Ти впізнала тіла. Я бачив це на власні очі. Цього ти не заперечиш.

— Мені здалося! — виплюнула вона, дивлячись на нього з ненавистю. — Розумієш ти, морда?! Мені просто здалося, що це... просто знайомий... Я здивувалася!

Ні. Їй не «здалося». В її очах не було здивування. Лише тваринний, нищівний переляк. Але вона вчепилася в цю версію, як потопаючий за соломинку, і він розумів, що не зрушить її з цієї точки.

У двері постукали.

— Пане Гречаний, ваш час вийшов.

Він востаннє подивився на неї. Сергій відправив адвоката захищати Гліба. Для Рити ніхто не надіслав нікого, хоч вона й кричала на допиті про адвоката, надивившись американських тру-краймів. Ніхто нічого їй не дав. Роман мовчки дістав із кишені маленьку пляшку води і поставив на стіл перед нею.

Майбутнє дівчини в цих застінках виглядало дуже погано. Та зараз це йому було байдуже.