Раді Вас бачити!

Розмашистим кроком Роман йшов «Атлантом», коли в центральному залі перетнувся з Мариною. Вона пливла у супроводі помічників, що забігали наперед, аби зазирнути їй до рота, і постійно щось нотували у планшети. Вона так і збиралася пропливти повз нього, та Роман став прямо на її шляху, змусивши зупинитися всю групу, а помічників — мало не позбивати один одного як кеглі.

— Бачив твого брата, — почав Роман без прелюдій. — Вечеряє в «Грилі», поки кредитори чекають під дверима. Каже, що ви його викреслили.

Марина лише ковзнула поглядом кудись убік.

— Ми не займаємося благодійністю для невдах, на відміну від тебе.

— Дивовижно.

— Я не маю часу на все це. У мене компанія, якщо ти забув, і керування забирає усі мої сили.

— Ну, з тим пузанем маєш час розважитись.

— Ромцю, це ревнощі? — Роман лише пхикнув на подібне припущення, і Марина продовжила. — Той, як ти кажеш, пузань, міцно тримається в раді директорів. І триматиметься довго після тебе.

Вона обійшла його і з подвійною пихою пішла далі у супроводі почту.

***

Цього разу Сергій сидів у власному кабінеті, а не у голови правління. Відірвавшись від паперів, не привітався, а сів зручніше в очікуванні.

— Хотів подякувати, — і собі без вітань почав Роман.

— Ммм?

— За сумку Голованя, — Роман сів без запрошення. — Дуже вчасно.

— Знайшов гаманець?

— Так, гаманець теж. Щоправда, порожній. Але було дещо більш цінне.

Сергій почав дратуватись і пошкрябав бильця крісла.

— Ну?

— Там був телефон. Просто собі у кишені. З дуже цікавими матеріалами. Таки то був справжній профі. Залишав хлібні крихти навіть до знищеного. Мабуть, то був слід для нього самого, та тепер став моїм.

Роман хотів побачити тріщину. І побачив. Сергій простягнув руку до пляшки води, обхопив кришечку. Рих-рих. Туди-сюди. А тоді відкрив і зробив надто великий ковток — так, що захлинувся і закашлявся.

— Матеріали? — перепитав він нарешті. — Ти прийшов говорити загадками?

— Я кажу зовсім прямо. Я за крок до розгадки його смерті.

— З його смертю все зрозуміло, спитай у слідчого. Твоє намагання вигородити злочинців розбите об їх же зізнання і незаперечний доказ.

— «Матеріальний доказ», — Роман навіть ледь усміхнувся, бо сказав це з такою ж значущістю, як свого часу Марк.

— Ну не духовний же.

— Тепер я розкручу ту справу, Сергію. Завдяки тобі. Тій сумці. І то буде дещо серйозніше, ніж казка про те, як два невдахи прорвали оборону і напали на гостей. Це ж смішно навіть казати. За нападниками стояла значно серйозніша людина.

Сергій знов взявся за пляшку.

— Чого ти хочеш зараз? Ти можеш захищати своє дівчисько, але копати там, де все вже надійно забетоноване, — він зробив паузу і нахилився ближче, — може стати твоєю найбільшою помилкою.

— Моє дівчисько не захищене без розкриття зловмисників.

Роман підвівся і пішов до дверей.

— І її попередній захисник залишив мені хороший слід, — кинув уже майже з приймальні.

***

— Ти щось зробив, я бачу, — підвелася Ліза з-за свого комутатора.

Роман зняв піджак, кинув на крісло і повернувся до неї, задоволений.

— Я змусив Сергія нервувати. Він заметушиться. Просто сказав, що дещо знайшов у телефоні Голованя.

— Навіщо? — охнула Ліза.

— Нехай помилиться. Він це точно зробить.

Ліза боялась. Цього разу вона була значно обережніша, ніж Роман.

— Якщо він стоїть за вбивствами, то не зупиниться ні перед чим.

— Саме так, вовченя. Тому ти знову йдеш у відпустку. Ненадовго, — швидко додав він, побачивши засмучений вираз Лізи. — Ми скоро все закінчимо.

— Він небезпечний для тебе! — сердито сказала вона. — Чому ти завжди вважаєш, що я думаю лише про свою важливу персону!

Роман розчулився.

— Не вважаю, Лізо. Лише про твою важливу персону думаю саме я.

Він був певен, що вже за кілька днів, максимум тиждень, закриє своє розслідування. А помилки Сергія дадуть йому додаткові докази. Матеріальні чи ні.