Раді Вас бачити!

«Мій заповіт на твоє ім’я теж у нього».

— Ти прийшла за цим папером, — сказав він. Голос звучав сухо, наче він зачитував квартальний звіт. — Ти думаєш, що варто мені відкрити сейф, дістати теку з гербовою печаткою — і світ знову стане правильним. Ти отримаєш акції, голос у правлінні, і Марина з Ольгою почнуть тобі вклонятися.

Ліза ледь помітно стиснула губи, але промовчала.

— Тоді слухай правду, Лізо, — Роман закрив книжечку, але не відсунув її, а накрив долонею. — Ніякого заповіту немає. У мене його ніколи й не було. Шістнадцять років — це занадто довгий термін для документа, який заважає всім. Його спалили або пропустили через шредер у ту саму ніч, коли не стало твого батька.

Він побачив, як вона на мить заплющила очі. Наче в неї щойно відібрали останню опору.

— Після нього прийшов ти, — сказала вона. — Значить, книжка бреше? — її голос здригнувся, але вона миттєво взяла себе в руки.

— Книжка каже те, що Артем хотів зробити. Але він не встиг, — Роман подався вперед. — Забудь про папірець. У цьому світі він нічого не вартий, якщо за ним не стоїть сила. Я прийшов зовсім не одразу після нього, але саме я зараз — твоя єдина сила.

Він зробив паузу, даючи їй можливість усвідомити почуте.

— Подивися на речі реально. Без фізичного заповіту ти для правління — ніхто. Стажерка з сумнівним минулим. Тараненки й Олійники вже відчули запах крові. Якщо вони виб’ють мене з цього крісла, вони розмажуть тебе наступною. Просто щоб стерти пам'ять про Артема, яка їм так муляє.

— Ти пропонуєш мені захист? — вона знову сіла, але на самий край крісла.

— Я пропоную тобі партнерство, — відрізав він. — Ти знаєш ці сім’ї зсередини. Ти жила у Тараненків, ти жила в Олійників. Ти бачила їхні слабкості, їхні конфлікти, їхніх коханців та борги. Те, що я не бачу зі свого кабінету. Ти стаєш моїми очима і вухами. Інсайди в обмін на безпеку.

Роман бачив, як у її голові прокручуються варіанти. Вона не вірила йому, і це було правильно.

— Ти допомагаєш мені втримати владу в «АТЛАНТІ», — продовжив він. — Поки я тут — ти недоторканна. Я знайду спосіб легалізувати твій статус, по крихтах, через довіреності чи акції, які я контролюю. Це не буде швидко. Це не буде легко. Але це єдиний шанс, щоб від Артема Вовка залишилося щось більше, ніж цей напис у дитячій книжці.

Ліза подивилася на книжечку під його рукою, потім знову на нього.

— Тобі просто потрібен шпигун, — тихо сказала вона. — Нічого іншого, ніж від мене вимагали і вони.

— Мені потрібен союзник, — поправив він. — Який розуміє, що ми в одному човні. У дуже дірявому човні.

Ліза перевела погляд на стіл, на книжечку, потім знову на нього. Її обличчя не видало згоди, але й відмови в ньому не було.

— Якщо ти впадеш, — сказала вона тихо, — мене справді зітруть.

— Саме так, — підтвердив Роман.

Він знову помовчав, щоб не надто тиснути і дозволяючи їй зробити вибір самій.

— Добре, — сказала Ліза після короткої паузи. — Але якщо ми союзники, я хочу знати, у що саме влізаю.

— Домовились, — відповів він.

***

Марина ввійшла, як завжди, без попередження і без стуку. І не просто так: за її спиною в прорізі дверей на мить майнула Наталя, яка явно і покликала нову гостю. Роман відчув це майже фізично: Наталя почала зливати його. Вона не була зрадницею, просто занадто розумною, щоб залишатися на боці того, чий трон почав хитатися. Вона чула, куди віє вітер, і сьогодні цей вітер пахнув парфумами Марини Тараненко.

— Любий, ти так забарикадувався, що я вже почала хвилюватися.

Не даючи Роману вставити бодай слово, Марина підійшла впритул. Вона поклала долоні йому на плечі і, ледь піднявшись на пальчиках, впилася в його губи поцілунком.

Застовбила територію.

Роман заціпенів. Усередині все перекрутилося від люті. На губах лишився присмак її дорогої помади, абсолютно чужий після чистого смаку Лізи, який досі відчував на піднебінні. Хотілося відштовхнути її, витерти рот рукою, але він стримався.

Коли Марина нарешті відсторонилася, Роман краєм ока глянув на Лізу.

Пізно. Вона вже закам’яніла. Те крихке перемир’я, те ледь помітне тепло, що з’явилося між ними хвилину тому, зникло, наче його й не було. Вона знову стала тією холодною, замкнутою дівчиною.

— Йди, працюй, — коротко кинув він Лізі. Голос пролунав грубо, але це був єдиний спосіб не видати свого відчаю.

Роман взяв паузу, перш ніж повернутись до Марини, і в ту мить у двері постукали. Цього разу це була Наталя. Вона ввійшла з підносом, на якому лежав важкий конверт зі щільного паперу з золотим тисненням.

— Романе Олеговичу, щойно кур’єр доставив.

Конверт був від Ольги. Розкрив і швидко пробіг очима по каліграфічних рядках. Запрошення на день народження близнюків, вперше за шістнадцять років.

Вони виманюють його на свою територію. Вони вже знають, що в нього є Ліза, і знають, що це його найслабше місце.

Але це й найслабше місце для них усіх.