Раді Вас бачити!

Роман закрив і відсунув чергову теку. Марно, Максим не міг дати нічого. Він не знав, де Головань, де шукати Андрія. Він не мав жодної інформації про викрадачів, наче то морлоки вискочили на годину з підземелля і провалилися знову. Ну, виглядали вони схоже. День за днем лише порожні звіти та пояснення.

Роман відсунув стілець і підвівся. Він отримував лиш шум, а Ліза залишалася серед невідомих небезпек і постійної уваги різних людей. Йому набридло. Час говорити напряму, та спершу — позбутися щурів.

Він вийшов із кабінету, окинув оком приймальню, не затримуючись на Лізі.

— Наталю, — голосно сказав він.

Та одразу підвелася з винуватим виразом. Певно, відчула, що розмова буде серйозна. Мовчки пішла за ним до кабінету.

— Ви давно тут працюєте.

Наталя кивнула.

— Ви — моя помічниця.

Вона кивнула сильніше, але повільніше. Вона була бездоганна для своєї роботи: суворий, але не нудний костюм, ідеальна зачіска та манікюр, незручне взуття, на якому вміла бігати по поверхах, наче в найм’якших найках. Такий багаторічний атрибут компанії, що з часом здається незамінним, та починає оцінювати керівників і обирати з них найперспективнішого. Чого вона чекає при цьому? Їй ніхто не дасть вищої посади, та й вона її не потребує. Чи то такий спортивний інтерес — поставити на виграшну конячку? Принизити власного боса як не особисто, то через інших.

— Та це не значить, що пропрацюєте ще хоч день.

Очі долу, а вуха почервоніли.

— Якщо ще якась інформація щодо мене, моїх рішень, моїх людей дійде до Марини Сергіївни раніше, ніж я сам їй скажу...

Він зумисно вказав на Марину, не ходячи навкруги — він точно знав, кому вона зливала.

— Ви мене зрозуміли?

Наталя підвела очі.

— Так, — коротко сказала вона.

— Тоді викличте Марину Сергіївну.

Вона зробила два кроки до дверей і затрималась.

— Мені зайти до неї?

— Чого б то? — сухо спитав він, уже переглядаючи новий документ. — Викликайте по внутрішньому зв'язку. Я чекаю на неї негайно.

Вона затрималась ще лише на мить, тихо вийшла і обережно прикрила двері за собою.

***

Марина увійшла, наче пригнала з собою вітер. Вмить опинилась біля нього і сперлась руками на стіл, дивлячись на нього вниз і спопеляючи поглядом.

— Ти це серйозно? Викликаєш мене негайно! Як свою секретарку?

— Сідай, — відкинувся він на кріслі.

— Я постою! Що ти собі дозволяєш, Ромцю?

Він мовчав. У дитинстві рахував би подумки до десяти, та тепер давно вмів стримуватись і без штучних зволікань. Марина ще раз злісно глянула на нього, а тоді сіла і дуже повільно озирнулась.

— Що ти бачиш? — спитав Роман.

— Мій кабінет. Майже.

— А-а-а, — протягнув він. — Ну, це ще не визначено.

— Ти не вмієш визнати поразку.

— Це ти мені кажеш? — Роман посміхнувся.

Марина сполотніла, та він зумисно злив її.

— Але я викликав тебе говорити про інше.

На слові «викликав» вона зціпила зуби.

— Про що ж? Які ще в нас є теми? Хіба що про твою нову одержимість, — Марина схрестила руки і закотила очі. — Ну, я вже їх бачила.

— Ти бачила? То подивись ще сюди. — Роман дістав телефон і поклав перед нею.

— І не подумаю. Набридли твої маніпуляції.

— Подивися!

Щось у його голосі змусило її глянути на екран.

— Що я маю побачити? Нічого не зрозуміло.

Там був стоп-кадр із камери спостереження на парковці. Саме той момент, коли Лізу тягли по асфальту в чужу машину.

— Ви зайшли надто далеко. А твій майбутній кабінет матиме міцні грати на вікнах.

Марина зблідла. Рвонулася до телефону, який Роман уже забрав. Увімкнула, довго роздивлялася кадри.

— Що ж скаже правління, коли побачить це? І коли дізнається, що мене було при тому поранено?

— Я не розумію!

— Марино, годі! Спроба викрадення людини і замах на вбивство — це не ті іграшки, з якими ти зможеш звично гратися! Чистий кримінал!

— Викрадення? Поранений? — вона бурмотіла, крутячи телефон, наче з боку кришки мало бути пояснення. — Що за нісенітниця! Що ти вигадав!

— Лише факти. Твоє сімейство не могло й припустити, що там випадково буду я. Докотилися до викрадення п'яної дівчини. Не дуже це впевнено для Тараненків виглядає, чи не так?

Обличчя Марини пішло плямами, та Роман уже зрозумів, що вона не знає про цю ситуацію. Він і не розраховував. Марина не стане бруднитися злочином, має міцний інстинкт самозбереження. А такий крок значив би назавжди піддати її ризику викриття.

— Ти знаєш мене. Ти не можеш думати, що за цим стою я. Якщо тільки сам не підлаштував усе проти мене!

Вона зірвалася на крик. Роман пройшовся до вікна і подивився вниз, у внутрішній дворик, даючи Марині час на роздуми. Погляд зачепився за Гліба, який постійно тепер тинявся «Атлантом», а зараз пив каву з пасербицею Андрія. Ще з нею треба розібратись — щось не поспішає виконати обіцянку. Йому неприємно мати таку таємницю від Лізи.

— Якщо це правда, — почув голос ззаду, — то все значно гірше, ніж я думала.

Ось воно. Вона сумнівається у своїй міцній опорі. Вона не хоче потонути і буде випливати сама, відштовхуючи ногами інших від човна.

— Ходімо.

Роман кивнув. Вона зробила єдиний можливий висновок — слід одразу зняти з себе підозри, з'ясувавши все з батьком.

Вони вийшли разом. Ліза не встигла сховати насторожений погляд, Роман відчував його на своїй спині, коли пропускав Марину першою.