Раді Вас бачити!

Ліза сиділа в машині Алекса, вдивляючись у страхітливий силует маєтку Тараненків. Вони не домовлялися довго, а тільки дочекалися зручного моменту. Найкращий час залізти в домашній сейф — це коли господарі гарантовано відсутні. Сьогодні ввечері Сергій був на благодійному прийомі, де з особливою старанністю підтримував свій імідж мецената, а Вікторія там же сяяла порожнечею та розкішшю.

— Готова? — спитав Алекс, нервово постукуючи пальцями по керму.

Ліза кивнула. Вона йшла забирати своє. Самі вони не їй віддадуть.

Це не можна назвати крадіжкою. Та вони ж і входять через парадний хід. Просто щоб взяти.

Вони пройшли в будинок, не намагаючись ховатись. Алекс впевнено клацнув вимикачем у холі, і величезна низька люстра загула аж надто голосно. Яскраве світло залило мармурову підлогу.

Їхня присутність тут могла б здивувати, але не шокувати. Просто «блудний син» зазирнув до батьків, привівши з собою близьку подругу. Не якусь сторонню особу, а всім відому Лізу. Нічого кримінального.

Вони одразу пройшли до кабінету Сергія. Тут було ще важче, ніж у його робочому офісі. Надто масивні меблі, надто темний килим, надто глухі штори. Ліза подумала, що її колишню квартиру колись облаштував саме дядько Сергій. Найважчим виглядало зовсім нове крісло за столом.

***

Сейф виявився не за картиною, як у кіно, а за дерев’яною панеллю мінібару. В цьому барі не було жодної краплі алкоголю, лише три ряди пляшок з водою — таких самих, які їх власник завжди носить із собою.

— Ти впевнений щодо шифру? — запитала Ліза, дивлячись на цифрову панель.

— Я бачив його сотню разів, — Алекс ввів першу цифру і не одразу натиснув другу. А далі збився. Панель коротко пискнула.

І ще раз збився. Витер долоню об джинси і почав знову. Після третього разу геть спокійна Ліза з подивом помітила, як сильно тремтять його руки. Вона навіть не уявляла, як він боїться. Не подумала про нього. Просто використовує.

Ліза вперше відчула сумнів.

— Алексе! Зупинись.

Той повернув до неї спітніле бліде обличчя.

— Вирішуй зараз. Ми можемо просто піти геть і забути це. Ще раз подумай, чи хочеш ти це робити.

Він спробував усміхнутись, повільно кивнув і знову повернувся до сейфа. Набирав комбінацію тепер уважно, повільно, по одній цифрі. І, мабуть, для власного заспокоєння швидко заговорив:

— Ти молодець, Лізо. Ти маєш забрати своє. Справедливість має бути відновлена. Я такий щасливий, що можу тобі з цим допомогти.

Механізм клацнув, і важкі металеві дверцята відчинилися.

***

Ліза завмерла, готова побачити чорну папку, про яку казав Алекс. Тільки в ній Сергій Тараненко мав зберігати найважливіші документи. А що може бути важливіше за заповіт Лізи?

Але замість документів сейф зустрів їх тьмяним блиском. Там було повно готівки — акуратно складені пачки доларів і євро, перетягнуті гумками. Поруч лежали оксамитові футляри, багато футлярів. Про коштовності Вікторії Тараненко ходили легенди. Тут навіть виявилися масивні золоті злитки.

І жодних паперів. Жодних папок.

Ліза подалася вперед, намагаючись зазирнути глибше.

— Його тут немає... — розгублено прошепотіла вона.

Вона гарячково почала розгрібати весь той непотріб, шукаючи документи.

— Де він? Де заповіт? — вона виштовхувала пачки грошей назовні, намагаючись знайти хоч один аркуш.

— Не переймайся, — раптом голос Алекса змінився.

Він накинувся на сейф, як божевільний. Його руки загребали гроші та ювелірку, набиваючи ними раніше не помічену нею сумку з жадобою, якої Ліза ніколи не бачила. Блискавка не сходилась. Він натиснув коліном, намагаючись її стягнути.

Він не шукав папери. Він чистив сейф.

— Алексе, що ти робиш?! — Ліза завмерла, дивлячись на його гарячкові рухи.

— Забираю своє! — кинув він, продовжуючи запихати золото в кишені. — В нього ще повно, не переймайся! Він навіть не загляне сюди в найближчі роки!

Один футляр випав на підлогу. Він вилаявся і запхав його назад.

Ліза могла лише стояти, онімівши від видовища. Алекс прийшов сюди не за заповітом. Він навіть не знав, чи є він тут. Він прийшов сюди, щоб пограбувати власного батька.

А вона йому... для сміливості? Для алібі?

Щоб підставити!

— Ти мерзотник, — прошепотіла Ліза, відступаючи від нього.

Вона кинулась вниз, геть із цього дому, до виходу... Та тишу вулиці вже розірвали пронизливі звуки сирен.

Світло у дворі спалахнуло, сліплячи крізь великі вікна. Завищали гальма.

Двері з тріском розчахнулись, і прямо на Лізу вискочили озброєні люди в чорній формі.

— На підлогу! Руки за голову! — пронеслося як вибухова хвиля.

Лізу збили з ніг. Удар об мармур вибив повітря з легень. Чиєсь важке коліно вперлося їй у спину, заламуючи руки назад так, що в суглобах щось хруснуло. Вона притиснулася обличчям до холодної підлоги, бачачи перед собою лише ніжки важкого дивана.