Раді Вас бачити!

Марина зробила ще спробу десь за тиждень. Роман саме зібрав документи в теку і рушив до виходу, і вона перехопила його біля ліфтів.

— Давай все обговоримо самі, тепер, — сказала вона. — Ти ж розумієш мою непричетність до якихось викрадень.

Роман роздивлявся її обличчя, яке так часто було впритул до його. Воно було ідеальним — деякі вікові зміни, схоже, вона зумисно допустила, щоб бути ще ефектнішою. Він чекав, що вона захоче вирватися з-під влади батька, аби не втрапити у справжню халепу. Практичний розум Марини міг перетворити її на ситуативного союзника.

— Поговоримо в машині.

Вони спустилися на парковку, і Марина звично сіла на місце поруч із ним, повільно пристебнула пасок безпеки. Всі рухи були виважені, наче вона тягнула час. Відкинула голову на підголівник і спостерігала за вогнями вечірнього міста — чи просто хотіла, щоб він першим порушив мовчання.

— Чого Алекс хотів від тебе сьогодні? — нарешті спитала вона.

— Алекс? Який ще Алекс? — Роман чекав чого завгодно, крім запитань про якогось Алекса.

— Мій Алекс, який же ще! — роздратовано відповіла вона.

— Він повернувся?

Це було несподівано. Молодший брат Марини не з'являвся в «Атланті», та й у місті буквально ніколи — ну, або дуже давно.

— Він же до тебе заходив? З Марком?

— Ні...

А до кого ж? Вони лізли до Лізи? Роман зціпив зуби. Що хочуть ці двоє від неї?

— Я сама його покликала, — сказала Марина. — Мені потрібна сім'я, і я не впевнена, що батько дбає про мої інтереси.

Вона трохи помовчала і додала:

— Що в якийсь момент він просто не кине мене під рейки, щоб врятувати власну шкуру.

— Ти починаєш бачити свого батька таким, яким він є? Це прогрес.

Але Алекс був ні до чого взагалі, особливо якщо про щось домовлявся з Лізою. Треба буде зателефонувати їй сьогодні ж і розпитати.

Роман вийшов і відчинив дверцята для Марини. Вона піднялася з крісла, спершись на його руку, і разом вони пішли до скляної вхідної групи. Панелі розійшлися, вони злагоджено, звично і зі сторони — дуже гармонійно — увійшли всередину. Жоден погляд ззовні не помітив би внутрішню напругу між ними.

У квартирі Марина скинула пальто на крісло і роззирнулася в знайомій обстановці з виглядом власниці. Роман криво посміхнувся. Здається, він не так зрозумів наміри колишньої коханки. Він підійшов до бару і наповнив дві склянки. Марина опустилася на диван і ледве торкнулася губами віскі, поставила склянку і почала:

— Мені потрібна правда. Я можу на тебе покластися?

— За умови, що припиниш ворогувати і нав'язувати мені рішення, на які я ніколи не підписувався.

— Я ніколи не ворогувала з тобою! — Марина нахилилася вперед. — Але маріонеткою батька я вже бути не можу. Це надто далеко заходить, і мені треба на когось спертися.

Вона взяла його за руку.

— Бути в комусь впевненою.

Роман забрав руку, вже бачачи, що Марина не полишила наміру впевнитися в ньому виключно через шлюб. Марина перескочила на інше:

— Ти сьогодні замислився, чому інформація з твого кабінету виходить раніше за тебе?

— Я з цим розбираюся. Твій щур уже знає, що вилетить із моєї приймальні без рекомендацій, якщо таке повториться.

Марина видала короткий сміх.

— Наталя не просто якась секретарка. Це одна з цеглин «Атланту», вона так довго працює.

— Майже всі цеглини можна замінити. Навіть тебе, мене. Навіть твого батька.

— Я просто переживаю за неї, — сказала Марина. — Це жіноча солідарність.

— Ось воно що. — Роман кивнув головою з недовірою. — Чому ж ця «жіноча солідарність» не працює щодо третьої жінки?

Марина змінилася в обличчі, зробила великий ковток і відповіла:

— Коли ти вже вгамуєшся з тією «третьою жінкою»? У тебе ж бували захоплення, але тут щось надто довго.

Роман мовчав і рахував до десяти. Одинадцять, дванадцять, тринадцять...

— Ну гаразд, якщо це так важливо. Візьми свою Лізу на прийом. Там багато вирішиться, рідко всі збираються разом.

— У ваше кодло? Де ви обов'язково проти неї влаштуєте щось чергове? Жорстоке і огидне? Як і проти мене.

— То ходімо разом.

— Ні, дякую. Я обійдуся без супроводу.

— Гречаний, це пацанські замашки. На такі заходи без супроводу не ходять. Дати номер ескорту?

— Вгамуйся! Я терплю твою присутність не задля порожніх балачок!

Вона піднялася і зупинилася за крок від нього. Марина простягнула руку й торкнулася його грудей, повільно проводячи пальцями по тканині сорочки.

— Ти справді проміняєш нас на це налякане дівчисько? — запитала вона майже пошепки. — Я дам тобі імперію, а вона принесе тобі лише кулю. Погоджуйся на шлюб, і все в «Атланті» заспокоїться. Ти зможеш і далі годувати своє вовченя, я дозволю тобі не дати їй померти з голоду.

Роман відчув, як лють заповнює груди. Він схопив Марину за лікті й різко відштовхнув її в бік виходу. Вона спіткнулася і ледь не впала, вхопившись за спинку крісла.

— Твоя імперія побудована на брехні твого батька, — сказав він жорстко. — Я не хочу в цьому бруднитися. Виходь.

Він зробив два швидких кроки до передпокою і відчинив вхідні двері. Марина стояла нерухомо кілька секунд, а тоді схопила своє пальто. Вона пройшла повз нього, не повертаючи голови. Роман зачинив двері й повернув ключ.

Він відчував огиду. Йому хотілося позбутися запаху її парфумів у кімнаті. Роман дістав телефон і набрав номер Лізи, сподіваючись почути її голос і знайти щось справжнє після цієї розмови. Довгі гудки монотонно повторювалися, поки виклик не обірвався. Вона не відповіла. Роман кивнув телефон на диван і пройшовся по вітальні.

Він згадав її в офісі. Перед очима постав образ Лізи біля кавомашини, коли вона ледь помітно переступала з ноги на ногу через незручне взуття. Він бачив, як їй боляче і некомфортно. Йому хотілося підняти її, посадити в крісло і власноруч зняти ті кляті туфлі. Він хотів захистити її від усього зла світу, та не міг захистити навіть від незручних туфель. Роман із посмішкою подумав, що треба було заборонити Наталі засуджувати дівчину за вибір взуття. Від думок про Лізу йому стало тепло, і він спокійно сів у крісло, допиваючи свою склянку з віскі на два пальці.