Раді Вас бачити!

Ліза зайшла. Вона оцінила масштаб погрому, поглянула на Романа і, не ставлячи зайвих запитань, зникла в приймальні. За мить вона повернулася, тягнучи за собою своє робоче крісло на коліщатках.

Роман мовчки спостерігав, як вона влаштовується навпроти нього. Те, як вона зосереджено вмощувалася навпроти, як поправляла свій кулон і насупилася, сигналізувало про одне: зараз буде серйозна розмова.

— Я думаю, що заповіт у дядька Сергія, — випалила вона нарешті.

— Отак одразу? — Роман відкинувся на спинку крісла. — Обґрунтуй.

— Ти сам знаєш, що за всі мотузки скрізь смикає він. Я багато думала про той день... Якщо припустити, що заповіт був у батька в машині або при собі в момент загибелі, то хто міг його забрати? Там одразу з'явився дядько Сергій. Він «усе порішав», він прибрав сліди, він викликав лікарів. Ольга тоді була не при тямі, Гліб і Марк — діти. Персонал? Про сторонніх нічого не відомо. Тільки він. Єдиний, хто мав і розум, і мотив приховати документ, який міг би зруйнувати його план поглинання «Атланту».

Роман мимоволі кивнув.

— Це дуже ймовірно, вовченя. Особливо враховуючи, як швидко він оформив опіку над тобою. Йому потрібно було контролювати і спадкоємицю, і докази її прав.

— Тоді заповіт у нього. І, як ти казав, у сейфі.

Роман ледь помітно посміхнувся, ще не підозрюючи, які шестерні закрутилися в її голові.

— Я не казав саме про сейфи.

— Ну, ти ж згадував їх раніше. А де б іще? У них все в сейфах. Папери такого рівня не тримають у шухляді для шкарпеток. У тебе хіба не так?

— Так, у мене так, — визнав він. — Важливі речі мають бути під замком.

— Ну от. Значить, воно там. У його домашньому кабінеті чи в офісі. Але дядько Сергій сховав би найприватніше. Значить, тримає під рукою, вдома.

Роман задивився на неї, милуючись тим, як працює її мозок.

Ліза хотіла щось додати, але в приймальні раптом пронизливо завищав комутатор — той самий антикваріат, з яким вона вела нерівний бій весь ранок.

— Та навіщо взагалі потрібна ця штука?! — підхопилася вона, явно зраділа можливості виплеснути енергію. — Можна ж просто зателефонувати на мобільний, написати в чат... Що це за монструозні апарати з минулого? Це ж як м'ясорубка!

— Як що? — Роман розсміявся. Це було несподіване порівняння для старого пульта внутрішнього зв'язку.

— Ну, по стилю! Така велика м'ясорубка, яку треба крутити ручкою, щоб отримати результат. І за зручністю, і за ефективністю — один в один.

Роман чекав, доки вона підніметься і почимчикує на своє місце.

— Так, помічнице, ти збираєшся відповідати на дзвінок по м'ясорубці чи мені самому це зробити?

— Я розберуся! — кинула вона через плече.

Він чув, як вона клацнула тумблером, як щось буркнула в трубку, а потім запала тиша. За мить Ліза повернулася з непроникним виразом на обличчі.

— Це тебе, — сказала вона, кивнувши на апарат. — Твоя... тобто голова правління. Марина Сергіївна. Викликає нагору. Негайно.

Роман відчув, як жартівливий настрій вивітрився, а з'явилися передвісники майбутньої грози. А може, й цілої катастрофи. Він повільно підвівся, поправив рукави сорочки і взяв піджак.

— Новий робочий відлік офіційно почався, — констатував він.

— Будь обережний, — Ліза зробила крок до нього, наче хотіла вхопити за руку, але зупинилася. — М'ясорубки зовсім не смішні.

— Не хвилюйся. Я знаю, як не стати фаршем.

Він пішов, відчуваючи незрозумілий, ще ледь помітний неспокій. Якийсь задум, що зароджувався у Лізи в очах, але не висловлений. Можливо, ще нею й не усвідомлений.