Раді Вас бачити!

Ліза завмерла в густій тіні туй, боючись навіть поворухнутися, аби не сполохати те дивне, крихке відчуття спокою, що залишилося після Романа. На губах усе ще пульсувало тепло його поцілунку, а на плечах відчувалася важкість його долонь. У цю мить світ поза межами їхнього затишного куточка здавався несправжнім. Далеке сяйво тераси, розмиті постаті гостей та приглушений джаз сприймалися як кольоровий шум, що не мав до неї жодного стосунку. Вона вірила йому. Вперше за довгий час вона просто чекала, загорнувшись у свою впевненість, як у найтепліший плащ. Темрява саду зовсім не лякала; вона здавалася надійною схованкою, де час нарешті зупинився спеціально для неї.

Але інші звуки раптом вибилися з ритму святкового шуму.

Спершу це був ледь вловимий шерех — не з боку яскраво освітленого будинку, а з глибини заростей, де чорніли стіни нестриженого парку. Ліза мимоволі напружилася. Можливо, це Алекс вирішив підійти зі спини, щоб налякати її? Цікавий з нього кавалер, що кинув супутницю задля фішок в імпровізованому казино.

Проте звук був іншим, надто нерівним. Так ступають люди, які не хочуть, щоб їх почули, але яким заважає власна вага та поспіх. Людей було кілька, вони наче обходили її. Майнула думка, чи часом Олійники не тримають у себе якихось екзотичних звірів. І тепер ті полюють на гостей.

З-за химерної, велетенської постаті листяного грифона, що в нічному світлі здавався скам’янілим чудовиськом, виступили дві тіні.

Ліза заціпеніла. Вони не мали нічого спільного з вишуканою публікою прийому. Ні смокінгів, ні білосніжних сорочок — лише потертий, брудний одяг, який у світлі садових ліхтарів виглядав як чужорідна, масна пляма на випещеному газоні. Коли один із них підвів голову, Ліза відчула, як у шлунку згортається крижаний, липкий страх, який вона вже знала до болю. Ті самі обличчя. Вона впізнала! Той самий хижий погляд мисливців на неї. Це не був новий кошмар — це повертався старий, той самий, від якого Роман колись вихопив її в останню мить. Це вони тягли її п’яну в машину, коли Роман розрізав темряву фарами, а згодом — пострілами.

Ті двоє наближалися швидко, а Ліза не встигала зреагувати, відчуваючи нереальність того, що відбувається тут, серед сотні людей у святкових вбраннях. Один ішов трохи попереду, другий тримався лівіше, відрізаючи шлях до освітленої алеї. Відстань між ними скорочувалася так стрімко, що Ліза лише переступила на іншу ногу і відчула їх ватяність, неможливість ні втекти, ні крикнути.

Один із них різко кинувся вперед, та раптом без звуку хтось виріс з іншого боку туй. Ліза впізнала одразу, хоча то було неможливо: Ігор! Він мав бути вже за сотні кілометрів звідси, у зовсім іншій країні. Але він стояв тут, усього за кілька кроків, і в його руках хижо відблиснув метал пістолета. Він працював — ідеальний охоронець, рівного якому годі було й шукати, той, кому багато років тому довірили захищати дівчинку.

— За дерево! Стій і не дихай! — кинув він коротко.

Голос Голованя був позбавлений емоцій, холодний і точний, і Ліза слухняно відсахнулася, втискаючись голою спиною в грубу кору стовбура, і затиснула вуха долонями.

Усе вибухнуло миттєво.

Тишу саду розірвали сухі, різкі хлопки. Спалахи пострілів засліпили її, розрізаючи напівтемряву агресивним білим світлом. Вона бачила, як тіні викрадачів смикнулися, наче маріонетки, яким обрізали нитки, і важко повалилися на ідеально підстрижену траву. Але Головань не святкував перемогу. Він хитнувся. Його постать раптом втратила свою монолітність, він зробив крок назад, притиснувши вільну руку до боку.

— Ігоре! — Ліза вискочила зі своєї схованки, забувши про все на світі.

Він повільно опустився на коліна, а потім повалився на бік. Вона впала поруч, не звертаючи уваги на те, як під ногами хрустить гравій і як дорогий чорничний шовк сукні вбирає вологу з землі. Вона намагалася затиснути рану на його животі, але гаряча, липка рідина невблаганно просочувалася крізь її пальці. Руки миттєво стали мокрими, а вишукане вбрання на очах чорніло від крові, що витікала з нього поштовхами.

— Ти мав поїхати... Навіщо ти повернувся? — шепотіла вона, ковтаючи сльози.

Головань дивився на неї, але його погляд уже не фокусувався. Він намагався щось сказати, Ліза нагнулася.

— Ти — Ліза Вовк... Пам'ятай це... — і далі губи ворушилися, виштовхуючи лише переривчастий хрип.

У його очах, що скляніли прямо на її колінах, було наче полегшення. Він завершив свій пост, він провів його як умів. Світ навколо завмер, джаз із тераси здавався знущанням, а Ліза просто гойдала його голову, відчуваючи, як життя останнього чоловіка, який намагався її врятувати, згасає разом із теплом його тіла.

Вона бачила тільки постаті, які ще могла впізнати. Звідкись виринув Алекс, його світлий костюм був посічений багряними бризками, а обличчя в холодному сяйві садових ліхтарів нагадувало розмоклу крейду. Він завмер за два кроки від Лізи, не здатний ані кинутися на допомогу, ані покликати на порятунок. Це був повний розпад особистості: він просто стояв, безпорадно ворушив пальцями й дрібно тремтів, перетворившись на зламану дорогу іграшку, яку життя раптом виставило проти справжньої смерті. Він дивився на свої долоні й часто дихав, повністю випавши з реальності.

З іншого боку, наче привид, зовсім тут недоречний, чомусь вийшла Рита. Вона не виглядала наляканою так, як Алекс; у її рухах відчувалася лихоманкова напруга. Вона підійшла ближче до вбитих викрадачів і раптом завмерла. Ліза, притискаючи до себе мертву голову Ігоря, бачила, як обличчя Рити заціпеніло. Рита вдивлялася в риси одного з нападників так, наче впізнала його. Її погляд став скляним, а рот беззвучно відкрився. Вона виглядала так, ніби щойно закінчилося її власне життя.

Навколо вже вирував натовп. З боку тераси доносилися крики, тупіт десятків ніг та брязкіт розбитого кришталю.

Ліза підняла голову, і крізь пелену сліз та миготіння ліхтарів побачила його. Роман біг до неї, розштовхуючи натовп, і в цю мить увесь навколишній хаос — крики гостей, паніка, заціпенілий Алекс — просто перестав існувати. Для неї лишилося тільки його обличчя, напружене й спотворене тривогою.

— Лізо...

Вона чекала, що він зараз опуститься поруч на траву, знову притисне її голову до своїх грудей і поцілує в маківку, як там, під туями. Вона відчайдушно хотіла вірити, що від цього одного його жесту все пережите жахіття просто розчиниться в нічному повітрі.

Але Роман не зупинився біля неї.

Він пролетів повз, ледь не зачепивши закривавлене плече Лізи, і кинувся прямо до Рити. Його руки залізною хваткою впилися в її передпліччя, він почав трусити жінку так люто, наче намагався вибити з неї душу.

— Що ти накоїла? — викрикнув він, і в його голосі було стільки люті, що Ліза здригнулася. — Хто це такі? Кажи!

Ліза дивилася на них знизу, не випускаючи холонуче тіло Ігоря, і відчувала, як усередині все крижаніє. Між Романом та Ритою висіла не просто сварка — там стояла густа, смертельна таємниця. Те, як він дивився на неї, те, про що він питав... Ліза зрозуміла: він щось знав. Знав про якусь загрозу, знав про роль Рити в усьому цьому, але нічого не сказав їй. Увесь цей час він тримав її за дурепу, поки за її спиною вів свою власну небезпечну гру з цією жінкою.

Поліцейські сирени вже вили десь зовсім поруч, розрізаючи ніч синім та червоним, але для Лізи справжня темрява тільки починалася.