Раді Вас бачити!

— І що ти думаєш про її версію? — спитав Роман, уважно спостерігаючи за нею.

— Точно не думаю, що їй на пошту прийшло завдання, на картку гроші, і вона, як та «її звуть Нікіта», кинулася виконувати такий треш, — гмикнула Ліза. — Вона бреше або недоговорює. Їй хтось допомагав, хтось, кого вона знає особисто. Або керував.

— А кажеш, що дурна, — усміхнувся Роман. — Ти все правильно бачиш. Та хоч трохи піднята завіса над тим першим випадком.

До них підійшов адвокат Рити — солідний чоловік у дорогому костюмі, який мав дивну звичку постійно мружитися за скельцями окулярів, наче світло для нього завжди було занадто яскравим.

— Пане Гречаний, — тихо промовив він. — Є новина. Доставлено Гліба Олійника. Вам дозволено поговорити і з ним.

— Ким дозволено? — Роман здивувався. — Сергій Тараненко оточив Гліба стіною власних юристів, щоб ніхто сторонній не підкопався.

— Ну, саме тими, хто міг це дозволити, — адвокат знову примружився, наче намагаючись розгледіти щось вдалині. — Моїм... е-е-е... колегою. Довіреним сім'ї Тараненків.

Роман замислився.

— Сергій добровільно дає доступ до Гліба? Навіщо? Та варто скористатись.

Ліза стояла поруч, не розуміючи суті сумнівів — для неї Гліб був просто ще одним фігурантом, неприємним родичем, але не більше.

— Ти їсти не захотіла ще? — раптом спитав Роман, різко змінюючи тему.

Ліза прислухалася до себе і відчула, що шлунок звело судомою. Вона не їла понад добу, живучи на адреналіні та чаї Марка.

— Дуже, — зізналася вона. — Але до чого це зараз?

— Давай ми десь поруч поїмо, а тоді тут і продовжимо.

Вони знайшли невелике кафе неподалік — просте, з картатими скатертинами і запахом борщу. Коли їм принесли замовлення, Ліза, не смакуючи, взялася просто поповнювати запаси енергії. Вона бачила, як Роман підбирає слова.

— Ну? — спитала вона, відкладаючи виделку. — Кажи. Я тебе прошу, кажи мені!

Їй увірвався терпець: це відчуття, що її водять за ніс, як сліпе цуценя, поки всі навколо зрячі, ставало нестерпним.

— Гліб тут не через цю справу, Лізо, — Роман подивився їй прямо в очі. — А через... дуже давню справу. Справу сімнадцятирічної давності...

Ліза завмерла. У голові клацнув перемикач. Сімнадцять років тому. Справа...

— Вбивство мого батька? — прошепотіла вона. Це звучало абсурдно. Глібу тоді було одинадцять.

Роман кивнув.

— Вчора він сам промовився, коли його забирали. Лише вчора, Лізо! Це не щось, що я приховував від тебе місяцями. Це те, що я сам дізнався щойно. Вбивство твого батька — не змова конкурентів і не страх викриття корупціонерів «Атланту». То був нещасний випадок. Вчинений його власним сином. Твоїм братом Глібом.

Ліза відкинулася на спинку стільця. Вона намагалася скласти пазл. Гліб. Його вічно розширені зіниці. Його агресія, його втечі в рехаби, його слова про сім'ю, яка горить. Його ненависть до всіх і до себе. Це все була провина? Він став таким, бо не зміг із цим жити?

— Це точно? — додала вона, бо вірити в таке було страшно.

— Так. Ольга сьогодні прямо підтвердила мені це в маєтку. Це правда.

Ліза заплющила очі.

— Принижений... Ненавидить... — пробурмотіла вона, згадуючи Риту. — Це звучить наче як про Риту. Вона теж звихнулася на тому, що не визнана, що її викинули. І цим мотивує ненависть до мене. Просто нашкодити. Не має ні планів, ні великих задумів, а хоче зробити якусь капость, просто щоб мені було боляче.

— І наркомани! — підхопив Роман, і в його очах спалахнуло розуміння. — Виконавці, яких повно на рехабах, з яких не вилазить Гліб!

Пазл клацнув. Усе зійшлося.

— Це вони, — сказала Ліза. — Ці двоє нещасних. Рита і Гліб. Суто на емоціях, на ненависті, на заздрості. Вони знайшли одне одного і влаштували напад на мене в перший раз.

— Так, — Роман повільно кивнув. — Це пояснює непрофесійність. Пояснює виконавців. Пояснює все.

— А в другий? — спитала Ліза. — На прийомі?

— Там було інакше, — погодився Роман.

— От тут вже й міг з'явитися дядько Андрій! — припустила вона. — Ні за кого б Рита так більше не ризикувала, а можливості у нього точно є.

Роман похитав головою.

— Не схоже на Андрія. Ні причин, ні характеру. Тут щось інше... Щось ми не бачимо.

Він подивився на годинник.

— Нам треба повернутися. Гліб чекає. Можливо, він хоч підтвердить нашу здогадку про перший напад.

Ліза подивилася на свою повну тарілку, потім на Романа.

— Я не хочу до Гліба, — твердо сказала вона. — Мені вистачило одного звинувачення на сьогодні. Що я «прожила як у Бога за пазухою» за рахунок інших. Від дівчини, яка насправді мала все. Тепер ще Гліб мені випише, що я «принцеска» і зіпсувала йому життя.

Її голос затремтів.

— І мені треба подумати. Про смерть мого батька. Про те, що його вбив мій брат. Мені зараз світ перевернувся, Романе. Я не хочу бачити Гліба. Не сьогодні.

Роман простягнув руку через стіл і накрив її долоню своєю.

— Ми не підемо до Гліба. Ми їдемо додому, вовченя.