Раді Вас бачити!

Ліза ще спала, згорнувшись клубочком. Вчора вона мало не почала одразу перевіряти сумку, та Роман зупинив її.

— Завтра, Лізо. Зараз треба спати.

Вона зупинилася в коридорі, наче вагалась. Зрештою, мала ж свою кімнату.

— Ляжеш до мене? — спитав він.

Вона так само мовчки, все ще у величезному рушнику, тихо лягла біля нього і майже одразу засопіла, зовсім зігрівшись. Він же довго не спав, але й не випускав її з обіймів. Тепер ще раз затримав погляд на її розслабленому обличчі. Вона таки знайшла свій крихкий спокій, поки що.

Роман давно вже був на ногах. Тепер стояв над столом у вітальні, де педантично розклав вміст сумки Голованя. Ось такий тобі, вовченя, заповіт разом із спадщиною. Одяг урізнобій: потерта шкірянка і дорога сорочка, документи в пластику. Жодних грошей — ну, після стількох рук у славній поліції. Власне, мотлох.

Та серед документів знайшлася фотокартка. Маленька Ліза, майже того ж віку, що пам'ятав і Роман. Погляд з-під лоба та дві кумедні кіски. Хтось же їй їх заплітав... Та просто з необхідності приглядати за «дитиною». Він обережно витяг фото та швидко сховав до внутрішньої кишені піджака. Вона не повинна зараз це бачити.

А у бічній кишені сумки був телефон. Роман підключив свою зарядку. Екран вимагав пароль. Клітинки, які не можна було чіпати, щоб раптом не знищити вміст апарату неправильними комбінаціями.

Він підійшов до кухонного столу і швидко написав записку: «Поїхав у справах. Не виходь нікуди». Зараз волів би просто зачинити її в сейфі й викинути ключ у річку. Тоді зібгав написане в кишеню і написав знову: «Нікуди не виходь, вовченя. Відпочинь».

Роман забрав телефон і вийшов, обережно прикривши двері. Охорона біля квартири була на місці. Вони її й не випустять, якщо що — не цього разу.

***

Максим чекав біля кабінету.

— Я вже все розповів, — він потер втомлені очі, спостерігаючи, як Роман сідає навпроти. — Там, на парковці прийому, Головань і Сергій гризлися так, що іскри летіли.

Роман повільно вирівняв спину.

— Гризлися? Пси не гризуться з господарями.

— От і я про те, — Максим нахилився вперед, знизивши голос. — Головань був лютий. Це не була сварка виконавця з шефом. Там була претензія. Наче Сергій йому щось винен і не віддає. Ніхто не чув деталей, бо вони стояли далеко, але вигляд у Голованя був такий, ніби він зараз Сергію горло перегризе. Потім втрутилася охорона Тараненка. Його скрутили четверо і вивели геть.

Роман задумливо постукав пальцями по столу.

— Вивели. Але він знав систему охорони краще за будь-кого. Якщо йому треба було пройти назад... він би пройшов. Через будь-який пост.

— Точно, — кивнув Максим. — Він повернувся. Питання тільки — за чим саме?

— Ти маєш давати відповіді, а не запитання, — нагадав Роман.

Максим мовчки кивнув. Тоді Роман витягнув телефон Голованя і штовхнув його через стіл.

— Зламати. Якщо хоч один файл зникне — це буде катастрофа. Мені потрібне все: дзвінки, повідомлення, локації. Що тільки можна добути.

— Може статися, що там нічого нема.

— Та якщо є, мені воно потрібне.

Максим обережно взяв апарат, наче це була нерозірвана міна, і мовчки зник за дверима.

***

Робота не йшла, що було надто незвично і неприємно для нього. Раптом у приймальні щось огидно завищало. Пронизливо, настирливо. Комутатор. Роман нахмурився. Справді дивний апарат. Він і сам уже забув, як з ним працювати. Бідна Ліза.

Він підвівся, щоб розібратися, але дзвінок обірвався. За мить у кабінет зазирнула його нова тимчасова секретарка — молода дівчина з логістики.

— Пане Гречаний... там... Вас.

Роман підійшов до апарата в приймальні, намагаючись згадати, яку кнопку натиснути. Зрештою просто підняв слухавку. Голос нової помічниці Марини офіційно заявив:

— Романе Олеговичу? Вас викликає Голова правління. Негайно.

Що ж. Це його нова реальність. Може, просто звикнути? Роман зло гмикнув і пішов на виклик.