Раді Вас бачити!

Ліза легко погодилась, що Роман піде до її дядька сам. Наче не знала, як говорити з родичем, з яким стосунки склались так дивно. От і нехай посидить вдома, зайвий раз світитися не варто.

Андрій відчинив одразу. Він знову «відпочивав», певно, був ситий «Атлантом» по самі вуха і мріяв лише про спокій. Масивна фігура заповнила весь прохід. Аж дивно, як в такій візуальній та акустичній могутності ховається слабкий дух.

Він відступив і пройшов до кімнати, наче так і чекав, що зайде Роман. Та випити не запропонував.

— Прийшов поділитися своїми знахідками, — почав Роман.

— А мені не треба твої знахідки! — буркнув той і наче надувся, як дитина.

— Та все ж я тут, — спокійно продовжив Роман і став розповідати.

Він говорив довго. Андрій не перебивав.

— Отже, маємо телефон Голованя, відновлені відео. Сергій сам організував напад на прийомі. Знайшов і самих дрищів, запасся запальничкою для алібі. Твоя пасербиця розповіла, як Головань притиснув її на прийомі, випитував, що вона там робить. І зрештою на ньому спроба викрадення і три вбивства. Гліб та Рита — алібі, якщо щось піде не так. Воно й пішло.

Андрій сердито дивився на Романа.

— І що ти від мене хочеш? Все це показує, чому я не міг протистояти. Від грошей та місця в правлінні я міг би відмовитись, але коли альтернатива — ось таке...

— Ти міг би звернутися до мене, разом би...

— Та ти дурний геть, Гречаний. Ти врятував би мені життя? Ти не розумієш масштабів. Власне, як і я. Але я хоч не забув, що копав Артем перед смертю... Не просто так збирав докази. І навіть якби малий придурок не вистрілив, майбутнє Артема було б смурне. Та я...

Він затнувся. Задумався і скривився власним думкам.

— Я й вважав, що Тараненко стоїть за вбивством Артема. Спроба підставити тебе на це теж вказувала.

— Ну підставив саме він.

Андрій помовчав, піднявся і нарешті налив дві склянки, сердито простягнув одну Роману.

— Ти лізеш туди, куди не треба. Я не вперше чую, що ти щось риєш. А якщо я чув, то Сергій знає все. Чого ти прийшов?

— Я доведу все це до суду.

— Не доведеш, дурню. Ти сам став мішенню!

Романа вже дратував цей боягуз.

— Часи змінилися! Бандитизмом нічого не вирішиш.

— Скажи це Лізі, яка дивилась, як помирає Головань.

Слід було визнати, що тут Андрій правий. Треба швидше діяти.

— Що б він робив з Лізою? — нарешті спитав Андрій.

— Вочевидь, змусив би підписати відмову від спадку. Вона нізащо б цього не зробила у звичайних умовах.

Андрій гмикнув.

— Ох, Гречаний. Та він би її прикінчив, а не змушував щось там підписувати. Зайвий клопіт. Питання — чому тепер він за неї взявся.

— Тепер, бо всі говорять про заповіт. Тому я й прийшов.

Андрій промовчав, наче й не чув останніх слів.

— Та що з тобою таке! Дай мені документ і я піду.

— Нема в мене! — гаркнув той.

— Більше ні в кого. В мене нема, в Тараненка теж, лишаєшся ти. Його брат!

— Заповіту просто не було.

— Він лишив нотатку, що він у мене.

— От ти і віддавай! — голос Андрія був не менш видатним, ніж його фігура.

Він підвівся і вперся в Романа, даючи знати, що гостинність вичерпано.

— Ну ти й жалюгідний, — констатував Роман.

— Ти б подякував, що тебе, самовпевненого дурня, попереджають! Тобі кажуть, що ти на прицілі, а ти знову зі своїми заповітами!

Він важко пройшов до дверей і відчинив настіж. Роман не мав чим його переконати, поки що не мав. Тож не став посилювати конфлікт.

— Іди геть! — гримів Андрій вже йому в спину. — Шукай свій заповіт деінде!

Зрештою двері з гуркотом захлопнулись і замок провернувся тричі.