Раді Вас бачити!

У ліжку Роман не просто обійняв її — він підгріб її під себе всю, нависнув, обгорнув, навіть стопи підпер своїми, наче будуючи навколо неї живий бастіон. «Як квочка», — з теплою усмішкою подумала Ліза, дозволяючи собі розтанути в цій одержимій турботі.

Але на відміну від нього, вона проспала весь попередній день. Тому досить швидко, коли Роман просто вирубився, Ліза висковзнула з його сталевих обіймів і сіла на ліжку.

Озирнулася. Він спав так, наче вперше за тиждень дозволив собі цю розкіш — солодко, глибоко, непробудно. Тепер його руки міцно стискали подушку, певно, підсвідомо вважаючи, що він усе ще тримає її.

— Спи, Гречаний, — прошепотіла вона в темряву.

Ліза вперше дозволила собі по-справжньому роздивитися його кімнату. Їй було байдуже до дизайнерських рішень чи вартості меблів, але одна деталь на тумбочці біля узголів'я прикувала погляд. Фоторамка. Серце кольнуло: а раптом там щаслива пара, Роман і Марина?

Вона обережно взяла рамку в руки, повернула до вогника нічника і завмерла, не вірячи своїм очам.

Це був засніжений цвинтар. Вдалині чорніли постаті людей, тривала церемонія поховання, а на першому плані стояла маленька дівчинка. Вона міцно стискала кулачок біля грудей, з-під лоба дивлячись на молодого чоловіка, який присів навпроти навпочіпки, щоб бути з нею на одному рівні.

Ліза видихнула, відчуваючи, як всередині щось теплішає і розливається грудьми. Звісно, цей момент міг бути зафіксований ким завгодно — там було повно преси, камери клацали в усі боки. Але зовсім інше — те, що це фото стоїть у нього тут. Біля самої голови. На найближчому, найінтимнішому місці.

Скільки часу? Чому вона вперше його бачить? Скільки б недовіри, скільки болю це зняло б, якби вона знала! Він справді зосереджений на ній. Не як на проєкті чи проблемі. Він несе пам'ять про неї через усе життя, просто не все міг зробити, що хотів.

Він вочевидь ховав його. Ховав, коли вона була тут минулого разу. Перевертав або прибирав у шухляду. Щоб я часом не подумала, що він вразливий. Ніхто не мав права бачити його слабкість.

Вона ще раз подивилася на сплячого Романа. Чоловік-скеля, який боявся зізнатися у прив'язаності. Вона невагомо провела рукою по його волоссю, не ризикуючи розбудити — спав як убитий.

— Спи, Роман Гречаний, — повторила вона. — На варті сьогодні побуду я.

***

Решту ночі Ліза розгрібала свої нехитрі скарби. Максим сприйняв наказ Романа буквально і справді «пограбував» її помешкання під нуль.

На підлозі лежали купи речей. Ліза безжально відсортовувала те, що давно слід було викинути. Ось порожні баночки з-під шампуню. Ось старий розтягнутий светр, рукави якого виглядали так, наче їх погризли миші, а на животі красувалася жовта пляма від вогню. Вона так довго не наважувалася його викинути, але зараз легко полетів у сміттєвий пакет.

Кімната оживала. У величезній шафі її одяг зайняв лише скромний куточок — там лишилося місця ще на десять таких гардеробів. У ванній, біля сяючого хромом крана, по-хазяйськи вишкірилася мила серцю зубна щітка, а біля унітаза гордо став той самий, напівпорожній засіб для чищення, який теж переїхав разом з нею.

Це було смішно і зворушливо водночас.

З досить пошарпаного рюкзачка, з яким вона свого часу вперше переступила поріг Олійників, Ліза витягла головні скарби. Потріпана дитяча книжечка. Ліза провела пальцем по напису батька, відчуваючи фантомне тепло його руки.

І кулон. Срібна вовча паща. Він ліг у долоню так само монолітно, як і тоді, на цвинтарі. Важка штука.

Ліза підійшла до дзеркала і рішучим рухом застібнула ланцюжок на шиї.

***

Ранок увірвався в квартиру запахом кави і нової реальності.

— Ми разом поїдемо? — спитала вона, стоячи в коридорі.

— А як же? Я не збираюся тебе ховати, Лізо. Хіба що ти мене соромишся?

— Ги.

Роман сів на бильце крісла, притягнув її до себе. Його пальці торкнулися її комірця, ковзнули по волоссю, вустам. А тоді він мовчки, із задоволенням подивився на кулон. Вони лише змовницьки перезирнулися, слова були зайві.

Офіс корпорації «Атлант» нікуди не дівся. Він стояв так само, як і мусить стояти міфічний титан — непорушно, байдуже і велично, тримаючи небо над значно меншими істотами. Лізі здавалося, що вона повертається сюди після років відсутності, хоча насправді пропустила лише один божевільний день.

***

Все почалося з холу. Ще в машині Роман всунув їй до рук майже порожню коробку з якимись теками — це мало виглядати солідніше, ніж просто йти за ним «хвостиком». Очей навколо було багато, і далеко не всі були ворожими.

Охоронці та співробітники нижчої ланки підкреслено шанобливо віталися з ними. Це була тиха демонстрація підтримки опальному голові. Гречаний заслужив не лише репутацію залізного боса, а й повагу за справедливість і професіоналізм. Очевидно, у подібних якостях Марини чи її батька далеко не всі були впевнені.

Вони йшли до ліфтів як королі у вигнанні, яких народ любить більше за узурпаторів.

Біля турнікетів Ліза помітила знайоме обличчя. Тарас висмикнув навушник і, зустрівшись із нею поглядом, підморгнув.

— Радий бачити тебе живою, — кинув він з іронією, але в голосі звучала щирість: вона все ще на ногах, а значить, має міць йти далі.

На сходи вийшли і похмурі монументи: Андрій Вовк, Сергій Тараненко, Марк. Лише нова голова правління, Марина, не показалася. Не по чину їй тепер, мабуть.

***

А у відділі логістики, на четвертому поверсі на них чекало те, чого Ліза точно не очікувала. Оплески.

Колектив зустрів свого боса стоячи. Люди, яких Ліза майже не знала, щиро й мовчки аплодували, обступивши їх щільним кільцем.

— Гаразд! — гаркнув Роман, намагаючись перекрити шум, хоча явно був розчулений. — До роботи! Відсьогодні ми перекваліфікуємо весь «Атлант» на логістику!

Всі засміялися.

— З вами ми зможемо, Романе Олеговичу!

— З усіх питань тепер найперше — до моєї помічниці. Знайомтесь: Єлизавета Артемівна Вовк.

Зашушукалися. Але закивали. Вона бачила, наскільки ці люди йому віддані.

Ліза більше не хотіла бути «асистенткою помічниці голови правління». Вона хотіла бути саме тут — правою рукою Гречаного, голови відділу логістики, і невід’ємною частиною цієї зграї.