Раді Вас бачити!

Роман саме потягнувся до чашки, коли двері відчинилися — і в проході з’явилась Ліза.

Джинси, чорна шкірянка, розпущене по плечах довге волосся, трохи занадто темний макіяж, з підведеними майже вугільною смугою очима. Їй личило. Свіжа, молодша, навіть красивіша — така розкута Ліза подобалась йому ще більше. Чи просто подобалась щоразу більше, у будь-чому.

За її спиною, майже врізавшись у неї, влетів Гліб. Він легко поклав руку їй на плече, невимушено провів по шкірянці пальцями до ліктя, наче завжди так і було.

— Давай, сестричко, не соромся, — сказав з своєю вічною фальшивою приязністю.

Вона усміхнулась, трохи сторожко і з очікуванням. Роман не відводив очей: щось було не так. Ліза раділа, але не повністю. Це була усмішка людини, яка не певна, чи правильно зрозуміла запрошення.

— Ось і ми! Нарешті зібрались! — оголосив Гліб тоном, яким клоун на арені виголошує: «Але! Оп!».

Ольга тримала келих у пальцях, і той ледве хитнувся. Секунду нічого не говорила, потім підняла підборіддя й вимушено усміхнулась.

Роман перевів погляд на Лізу. І зрозумів: вона не очікувала побачити Ольгу чи не очікувала на таку реакцію. У руках вона тримала тонкий пакунок у блискучому папері, схоже книгу чи подібний подарунок. Вона переклала його в іншу руку, потім знову, і знову, ніби не знала, куди його подіти.

— О, Лізо, — сказала Ольга, наче нарешті вирішила, що робити. — Проходь. Візьми щось на стіл.

Роман підозрював, що його присутність теж зіграла роль в такій гостинності.

Вона подала гості тарілку з овочами та сиром через стіл, примружившись і пильно дивлячись в очі. Роман дивився, як Ліза бере ту тарілку, повільно підтягує до себе. У погляді було запитання: «Навіщо я тут?» Вона витратила кілька секунд, щоб зняти заціпеніння, і тоді подякувала, а далі прикрила очі, як артистка, що мусить зосередитись для входу у роль. Коли відкрила їх, то вже сиділа прямо і тримала холодну, рівну міну, що не личила такому вільному одягу і попередній радісній усмішці.

Чи то галас, чи на вечерю одразу прийшов Марк. Ольга подивилась на нього і ледь помітно знизала плечем, Гліб випромінював повне задоволення створеною для всіх незручністю, Ліза лише скоса глянула кудись в район ніг Марка і далі втупилась у тарілку, ніби ретельно обираючи, що ж з цього підчепити виделкою. «Ну, вся сімейка в зборі, навіть з надлишком», — подумав Роман. Марк після секундного сум’яття закотив очі і пішов углиб кімнати, вмощуючись у крісло, що стояло трохи осторонь.

Гліб, розвалившись на стільці, уже розповідав веселу і вочевидь брехливу історію про те, як вони випадково зустрілись. Роман не міг відвести погляд від розгубленої Лізи, та ще з якоюсь прикрістю відмітив її молодість, що раптом стала такою помітною у новому образі. А ще вона, нахилившись над салатом, зціпила зуби, і Роман раптом зрозумів її сум’яття: Гліб заманив Лізу сюди, переконавши у радісному очікуванні на неї з боку родичів. Чого не сталося.

— Ну, мамо, ти ж тоді мало всі очі не виплакала, як вона втекла! — майже проспівав, показуючи долонею на Лізу, мов на переможця у рингу. — Я ж пам’ятаю. Сиділа в кімнаті, тримала її дитячі фото, закушувала губу — ну ти завжди так, коли нервуєш — і казала, що відчуваєш, що погано поставилась до дівчини. А ми з Марком тебе заспокоювали. Ну пам’ятаєш?

Ольга не відповіла. Просто поправила серветку на колінах, й без того складену ідеально рівно. Навряд чи у неї колись були дитячі фото Лізи.

Гліб тим часом сів поруч із Лізою, трохи розвернувшись до неї боком. Повільно простягнув руку, наче збирався торкнутися її плеча, але не дійшов. Вона ледь помітно змістилася.

— Лізо, — вже трохи тихіше, майже з жалем, — ти ж тепер не тікатимеш, правда? Усе, повернулась додому.

Ольга сиділа в глибокому кріслі з темного дерева, обтягнутому винного кольору оксамитом, що притягував пил навіть у стерильних умовах. Вона досі не рухалась, тільки спостерігала.

— Тут усе, як було, Лізо, — сказала вона, та з зусиллям стриманий тон видавав усе. — Роззирайся. Хоча й не все тут для тебе.

Роман ковтнув повітря. Сказано було з таким спокоєм, як іноді кажуть «зачинено». Ліза не відповіла. Вона порухала пакунок на колінах, наче поправляючи, щоб не впав.

— Ти ж у десять років їла тільки макарони з кетчупом, пам’ятаєш? — знову встряв Гліб, усміхаючись так щиро, що навіть морщинки біля очей здались глибшими. — Я жартував, що якби тебе посадили на кулінарне шоу, ти б готувала одне й те саме — тижнями!

Ліза повільно повернула голову і підняла брови.

— Я тоді була у Словаччині. У десять.

Гліб кліпнув. Помовчав секунду, а тоді раптом засміявся, ніби справді просто згадав не той рік.

— Та ну, переплутав. Але ж пам’ятаєш усе одно! Макарони — це святе.

Тоді дзенькнуло: Марк досі сидів у віддаленому кріслі і стукнув келихом об окремий столик.

Потім різко поставив келих, аж вино бризнуло на лаковане дерево. Ніхто не озвався, але всі погляди звернулися до нього. Марк підвівся і без слова вийшов із кімнати. Ольга перевела погляд за ним і з докором схилила голову до плеча.

Гліб зиркнув з ненавистю услід братові. Здавалося, його трошки зменшило, як повітряну кульку, яку хтось ледь-ледь проколов.

Навколишній драматизм вже дратував Романа, який волів би лише звільнити Лізу від дивацтв її родини. Він відчував, як всередині здіймається лють на цих притрушених, що використали її для з’ясування власних стосунків, які все одно ніколи не з’ясують. Він дивився прямо на Лізу і хотів взяти її за руки, якими вона вхопила пакунок, щоб приховати тремтіння. Вони не мали права так її ображати, дурити і використовувати.

Гліб тим часом єдиний їв за столом, неохайно і завзято. Тепер витирав серветкою скатертину, де ледь пролився соус, щось бубонів — про те, як у дитинстві Ліза любила малювати фломастерами на стінах. Можливо, такі спогади й були справжніми, ще до смерті Артема. Ольга відвела погляд і демонстративно не слухала. Вона проводила пальцями по келиху, дрібно постукуючи по ньому бездоганними нігтями.

Роман захоплено дивився, як Ліза усе ще сиділа прямо, не торкаючись спиною до стільця. Плечі були опущені, та час від часу груди здіймались у глибокому вдиху – Роман і сам часом так відновлював втрачену рівновагу. Вона раптом щось вирішила і подивилася прямо на нього. Вовченя шукало порятунку.

Він боляче відчув, що вона тут зайва. У цьому домі, в цьому родинному театрі уродів. Її запросили як трофей, а тепер усі мовчки чекають, коли вона піде, щоб вони могли продовжити свої власні війни.

— Я можу тебе підвезти, — сказав Роман.

В її очах щось спалахнуло, змінилось, зрушилось із місця, наче у тупику з’явився вихід. Вона ледь нахилила голову і кинула той самий вовчий погляд — трохи знизу, з-під брів, наче з дитинства, але вже не дитячий. І одразу кивнула, навіть надто швидко:

— Так. Будь ласка.

І саме ця швидкість вдарила Романа, мов удар у сонячне сплетіння. Наскільки ж вона не хоче тут бути, настільки ж хоче звідси зникнути — що навіть із ним їй надійніше і легше, ніж з цими родичами. З ним, кого вона воліла б позбутися взагалі із свого життя.

Він підвівся.

— Ти куди? — Гліб підняв голову, у нього в голосі ще було святкове хмільне. — Я ж хотів показати їй фото з дитинства! У мене там така добірка — от зараз покажу!

— Не зараз, — відрубав Роман.

— Ну та невже не можна ще залишитись?! — Гліб сіпнувся, ніби справді вірив, що щось ще можна повернути. — Вона щойно приїхала, а вже кудись…

— Глібе, — спокійно, але твердо втрутилась Ольга. — Цить.

Той притих. Ліза вже стояла біля виходу. Протяг від відчинених дверей затягнув її волосся вбік, вона поправила його одним легким рухом — і Роман, підходячи, вдихнув запах. Не парфум, не дезодорант, а її запах — молодий, гарячий, з присмаком шкіряної куртки, вечірнього пилу, і чогось, від чого йому на мить забило подих, і він мусив з зусиллям скинути цю мару, не давши нікому помітити.

Вона подивилась на нього і кивнула, закусивши нижню губу, коли він показав рукою в бік свого авто.