Раді Вас бачити!

Тиша в кімнаті стала настільки густою, що почала тиснути на барабанні перетинки. Ліза не витримала — намацала на ковдрі пульт і натиснула на кнопку, аби просто заповнити цей вакуум бодай якимось звуком.

Телевізор спалахнув яскравим світлом. Ліза очікувала побачити кадри з місця подій: жовті стрічки, обличчя вбитих, закривавлену траву... Але замість цього вона потрапила на пряму трансляцію пресконференції перед головним входом у башту «Атлант».

На екрані великим планом з'явилася Марина Тараненко.

Ліза мимоволі затримала подих. Марина виглядала не просто бездоганно. Вона не вдягла жодної з суконь, у яких зазвичай її бачили на роботі. Темно-синій діловий костюм тепер ідеально підкреслював лінію плечей, білосніжна сорочка була застебнута на всі ґудзики, жодне пасмо не вибивалося з ідеально укладеного волосся. На її обличчі не було ні тіні втоми, ні сліду вчорашнього жаху. Поруч із нею стояв той самий поважний, гладкий чоловік, якого Ліза бачила на прийомі — «пузань» із самовпевненим поглядом, що випромінював непохитну солідність.

Ліза опустила погляд на власні коліна, загублені в об'ємі завеликих спортивок Nike. Здавалося, що вони з Мариною були вчора в абсолютно різних місцях: одна — у кривавому пеклі під туями, де вмирав останній вірний їй чоловік, інша — у паралельному всесвіті, де панують лише цифри та стратегії. Марина була сталлю, Ліза — мокрим попелом.

Поважний чоловік заговорив. Його голос був низьким, впевненим, оксамитовим — таким голосом заспокоюють тих, хто панікує. Він говорив про майбутнє, про велич «Атланту», про нові горизонти.

Вчорашні вбивства виринули в його промові лише на мить. Він назвав їх «прикрими та незрозумілими подіями приватної неприязні». Приватна неприязнь. Життя Ігоря, тіла двох інших чоловіків — усе це було зведено до рангу побутової сварки, яка «жодним чином не стосується корпоративної етики та стабільності холдингу».

А потім почалося те, заради чого все це було організовано. Публічне розп'яття Романа.

— На щастя, логістичні експерименти Романа Гречаного нарешті закінчилися, — виголосив ведучий новин у студії, коли камера на мить відійшла від президії. — Як нам стало відомо, Мала рада директорів давно готувала це рішення. Компанія потребувала більш професійних та стабільних рук, аніж ті, що вели до хаосу. Відома фінансистка Марина Тараненко досконало знає всю роботу корпорації, і її мудре управління не викликало жодних сумнівів у акціонерів.

Марина ледь помітно кивнула, коли сивий завершив свою промову пафосною метафорою:

— «Атлант» нарешті подолав усі шторми, скинув баласт і вийшов на рівні вітрила під новим, досвідченим керівництвом.

Світ не впав. Світ навіть не похитнувся. Кров Голованя вже висохла і була змита спецзасобами, а життя Романа Гречаного було стерто одним коротким пресрелізом. Все, що він будував, усе, чим він жертвував, було названо «експериментом», який успішно завершився його поразкою.

***

Ліза застигла, так і не випустивши пульт із руки, бо заніміли пальці від нового удару. До цієї секунди, крізь увесь туман шоку й заціпеніння, вона жила з одною непохитною, майже релігійною думкою: Роман зараз у відділку як голова правління. Як людина-скеля, яка одним холодним поглядом змушує прокурорів мовчати, а слідчих — відводити очі. Вона була впевнена, що він там розпоряджається, вичищає наслідки, диктує умови.

Але екран сказав інше. Його викреслили ще вчора. Стерли ластиком, як невдалу помітку на полях великої історії. Він не встиг їй розповісти, куди і для чого викликав його дядько Сергій.

Раптовий напад нудоти змусив її зігнутися навпіл, притискаючи лікоть до шлунку. Перед її очима, перекриваючи бездоганний силует Марини на екрані, стояв Гліб. Його перекошене обличчя, його відчайдушний, майже звірячий крик: «Я був малий! Я не хотів!». І поруч — Ігор, чиє життя витікало крізь її пальці гарячими, липкими поштовхами.

У телевізорі цих людей не існувало. Для Марини Тараненко та її солідного супутника не було хлопчика, чиє дитинство спалили в догоду корпоративним таємницям. Не було охоронця, який тримав пост до останнього подиху. Смерть була просто «неприємним інцидентом», перешкодою на шляху до ранкового звіту акціонерам.

Ліза різко, майже з люттю, натиснула на кнопку пульта. Екран здригнувся і захлинувся чорнотою. Кімната миттєво занурилася в морок, і цей морок здався їй набагато чеснішим, ніж фальшиве, вибілене світло софітів у студії.

Вона сиділа в темряві, важко дихаючи, і нарешті зрозуміла найстрашніше. Роман програв не просто кабінет і вплив. Він програв право її захистити. Чоловік, якого за одну ніч позбавили імперії, більше не міг бути її щитом. Він став таким же вразливим і голим перед обличчям монстрів, як і вона сама.