Раді Вас бачити!

Нік

Дорога, яка зазвичай займала двадцять хвилин спокійного водіння, сьогодні скоротилася до п'яти хвилин божевільних перегонів. Я влетів на подвір’я маєтку так, що гравій заскреготів під колесами.

Вискочивши з машини, я обережно підхопив дівчину на руки. Вона була непритомною, голова безвільно відкинулася на моє плече. Я намагався не думати про те, як дивно виглядаю збоку: чоловік у дорогому класичному костюмі несе закривавлену «Ксену» у свій дім майже вночі.

Я одразу попрямував на другий поверх, у гостьову кімнату. Зазвичай тут панує хаос моєї молодшої сестри Емілі. Вона втікає сюди щоразу, як у черговий раз свариться з батьками. Цього року вона закінчує школу, і дім батьків перетворився на поле битви: Емілі марить акторським майбутнім та сценою, а батьки вимагають, щоб вона йшла на дизайн. І, звісно, крайнім у цій сімейній драмі завжди залишаюся я. Мені доводиться мирити цих впертюхів, щоб вони нарешті домовилися, а я не перетворювався на цілодобову няньку для сестри-підлітка. Це ще те задоволення, особливо з її прибацаним характером.

Але сьогодні в кімнаті Емілі було тихо. Поки що. Невідомо, що влаштує мені ця красуня, коли прокинеться.

Я поклав свою гостю на ліжко максимально обережно. Вона виглядала кепсько, ніби справді щойно вирвалася з самого пекла. Кіптява, запекла кров, земля на шкірі. Куди ж вона влипла? І що робити далі?

Життя в лісі навчило мене любити самотність і тишу, але зараз ця тиша тиснула на вуха. У моєму домі немає постійної прислуги, лише хатня робітниця приходить двічі на тиждень, тож свідків мого божевілля не було, але й допомогти теж нікому.

Поки тітка Мері була в дорозі, я вирішив хоч трохи привести дівчину до ладу сам. Не міг я залишити її в такому стані. У ванній знайшов тазик, налив теплої води і взяв губку з милом.

Повернувшись до ліжка, я завмер на мить.

— Ну що, Мейкерс, вітаю з новою професією — санітар для амазонок, — пробурмотів я під ніс.

Я почав обережно вмивати її обличчя. Під шаром бруду й сажі відкривалася дивовижно гарна шкіра. Легенько провів губкою по чолу, витираючи пил, потім по щоках і шиї. Вона іноді здригалася уві сні, її вії тріпотіли, але вона не прокидалася. Я помив її руки, такі сильні, з мозолями, і стрункі міцні ноги. Рани на боці і животі я чіпати не наважився. Кров там уже підсохла і взялася скоринкою, що було добрим знаком. Організм цієї дівчини боровся за життя з неймовірною швидкістю. Хоча це дуже дивно.

Коли я закінчив змивати основний бруд, у двері подзвонили. Нарешті! Тітка Мері приїхала. Я кинув останній погляд на дівчину. Вона виглядала тепер не як монстр із лісу, а як поранена принцеса.

— Почекай, красуне, зараз тебе підлатають. Нікуди не йди, — видав я, сам усміхнувшись власній дурості.

Я швидко побіг вниз відчиняти двері, сподіваючись, що у Мері з собою є не лише бинти, а й заспокійливе. Для мене.

Відкрив їх й буквально втягнув тітку за руку в будинок. Вона дивилася на мене ошелешено, кліпаючи очима з-під свого смішного чепчика для сну. Швидко оглянувши її, я відчув гострий укол сорому за те, що витягнув жінку прямо з ліжка. Але вибору не було — більше просити про допомогу не було в кого.

— Дякую, що приїхала. Швидше, пішли на другий поверх, — нервово кинув я, перехоплюючи її важку медичну валізу.

— Ти мене лякаєш, Ніку! Що сталося цього разу? — затривожилася вона, але слухняно рушила до сходів.

— Давай ти її спочатку врятуєш, а потім я все розповім, — відказав я, перестрибуючи через одну сходинку від напруги.

— Що? Врятую? Її? — Мері шоковано зупинилася на пів дорозі. Мені довелося вхопити її за руку і майже силою тягти нагору. Зараз було не до церемоній і не до довгих пояснень.

— Потім. Пішли! — коротко відрізав я, і тітка нарешті перестала сперечатися.

Як тільки ми переступили поріг кімнати, Мері лише охнула від картини, що відкрилася перед її очима.

— Ніколасе... — вона підійшла ближче, розглядаючи обладунки. — Де ти її знайшов? На зйомках історичного фільму? Це хто? Що сталося? Ану розповідай негайно!

Закидавши мене питаннями, вона миттєво взяла себе в руки і впевнено попрямувала до ліжка оглядати пацієнтку.

— Вона наче з неба звалилася мені прямо на капот, — трохи збрехав я, навіть не моргнувши оком. — Я їхав не швидко, тож збити її не міг, мабуть, сама під колеса стрибнула.

Ну не міг же я сказати правду! Не скажу ж я, що ця дівчина кілька секунд була величезною чорною пантерою. Тітка Мері точно вирішила б, що в мене поїхав дах, і відправила б перевіряти голову до свого друга психіатра. А він дядько лячний.

— На неї наче дикий звір напав, — прокоментувала Мері, обережно оглядаючи рвані рани. — Це сліди від пазурів великої кішки. Я бачила щось подібне, коли до лікарні привезли працівника зоопарку після нещасного випадку.

Тітка відкрила свою валізу, дістаючи медикаменти і інструменти. Я не наважувався її відволікати. Просто сів у крісло навпроти, спостерігаючи за кожним рухом її рук.

В голові роїлися тисячі думок. Я ж дійсно бачив ту пантеру? Це не була галюцинація? Як таке взагалі можливо в нашому світі?

— Хто ж ти така, амазонко? — тихо прошепотів я, дивлячись на непритомну красуню.

Мері працювала мовчки, її рухи були точними й швидкими. У кімнаті панував запах антисептика, який дивно змішувався з ароматом лісу і дикої природи, що йшов від дівчини.

— Ніку, подай рушник, — скомандувала тітка, не підводячи голови. — І принеси якийсь чистий одяг. Її ці лахміття... — вона гидливо підчепила край шкіряного обладунку, — Треба знімати. Вони тиснуть на рани, та й брудні неймовірно.

Я кинувся до шафи Емілі. Перерив полиці з джинсами і футболками, поки рука не наткнулася на щось неймовірно м’яке. Це була та сама пухнаста рожева піжама з ведмедиками, яку сестра купила минулого місяця «для затишних вечорів з любим братиком», як вона висловилась.

— Ось, — я простягнув піжаму Мері.

Тітка лише скептично підняла брову, але сперечатися не стала. Вона обережно звільнила дівчину від залишків її броні, й підглядати заборонила. Тому стояв спиною до них, поки вона не дозволила повернутися.

В цій піжамі амазонка стала виглядати зовсім інакше — тендітною, майже беззахисною, якби не ці глибокі шрами.

— Дивно, — прошепотіла Мері, збираючись накладати шви. — Регенерація просто неймовірна. Поки я очищала рану, краї вже почали стягуватися. Зашивати не має сенсу. Вперше таке бачу. Чортівня якась.

Я завагався. Хотілося їй розповісти про кішку, але в останній момент замовк. Перед очима знову проплив сріблястий туман і силует чорної пантери на понівеченому капоті. Ну як я таке розповім?

— Мері, просто зроби так, щоб вона вижила. З іншим розберемося пізніше, — відповів їй стримано.

Тітка закінчила маніпуляції, вколола дівчині щось заспокійливе чи антибіотик, і нарешті витерла чоло.

— Вона стабільна. Нехай спить. Слідкуй за нею і будь поруч, на випадок, якщо підніметься температура. Я додому, якщо стане гірше — дзвони. Якщо буде все добре, то обробки рани тими ліками, що я залишила на столику, — тітка ще раз кинула співчутливий погляд на дівчину й вийшла з кімнати.

Зачинивши вхідні двері за тіткою, я зайшов на кухню, думав випити чаю, але він не ліз у горло. Я сів біля вікна, дивлячись у темний двір і побачив свій позашляховик із зім’ятим капотом. Машина — це залізо. А от що робити з дівчиною-пантерою, яка тепер спить у рожевих ведмедиках на другому поверсі мого дому?

Якщо вона прокинеться і виявиться такою ж небезпечною, як і виглядає, мій спокійний маєток перетвориться на арену гладіаторських боїв. Я глянув на свої руки — вони все ще трохи тремтіли від пережитого стресу.

— Ну що ж, — сказав я собі у порожнечу кухні. — Треба бути готовим до всього. Буде що дітям розповісти, якщо вона мене не з'їсть.