Раді Вас бачити!

Тірра

Сьогодні замість звичних кошмарів про смерть і зраду мені наснилося, як я блукаю серед тих велетенських хмарочосів, які вчора показував Нік. Це було дивно й трохи моторошно, але не настільки, щоб прокинутися в холодному поту.

Навіть не уявляю себе серед цих кам’яних джунглів і натовпу, що снує туди-сюди. Одне добре: я зрозуміла з відео, що люди там надто заклопотані собою. Вони поспішають у справах і зовсім не помічають тих, хто поруч. Отже, якщо Нік вивезе мене в місто, я стану лише черговою мурахою в цьому божевільному мурашнику. Невидимою, а отже — у безпеці.

Я прокинулась о шостій ранку. Вирішила, що встигну потренуватися в залі до приходу Мері. Насправді я була рада її візиту: це допоможе відволіктися від неприпустимих думок про Ніка. Цілий день без нього... Можливо, я нарешті знову навчуся дихати вільно, а не забувати, як це робиться, щойно він опиняється поруч.

Я досі не можу збагнути цю тягу. Він же людина. Якби він був перевертнем, я б пояснила це покликом крові, вибором звіра. У нашому світі більшість звірів обирають собі пару саме такою тягою, і такі союзи зазвичай тривають до самої смерті. Але в нашому випадку все інакше. По-перше, моя пантера спить. Як я не намагалася її розбудити, вона не реагує, хоча я відчуваю її присутність десь глибоко всередині. Саме вона мала б відчути «свого», а не я. По-друге, у Ніку немає магії перевертня. То що ж це? Звичайні жіночі гормони при вигляді вродливого чоловіка? Логічно, але все одно занадто сильно. Можливо, його відсутність протягом дня притупить це тяжіння.

Вдягнувши короткі шорти та майку, я спустилася на кухню, сподіваючись проскочити непоміченою. Але Нік був там, він стояв біля столу, повільно попиваючи каву.

Твою магію! Я була впевнена, що він уже пішов.

Нік підняв на мене очі й завмер. Його погляд повільно, майже відчутно на дотик, проковзнув по моєму тілу. Я наче фізично відчула вогонь, що пробігав по шкірі за його очима.

— Доброго ранку. Тобі дуже личить цей одяг, — хрипко промовив він, відставляючи чашку.

— Доброго. Дякую. У цьому буде зручно тренуватися. Ніщо не заважатиме рухам, — відповіла я, ніяково відводячи погляд до вікна, де яскраво світило вранішнє сонце.

— Снідати не будеш? — запитав він, не зводячи з мене очей.

— Ні. Дочекаюся Мері. Не люблю займатися з повним шлунком.

— Розумію. Це правильно, — він ледь помітно кивнув, наче намагаючись опанувати себе. — Добре, тоді побачимось увечері. Продовжимо наше навчання за допомогою фільмів. Там теж можна знайти багато корисного.

— Добре. До зустрічі, — я швидко помахала йому рукою і буквально втекла до підвалу, рятуючись від цієї нестерпної напруги.

Зачинивши за собою двері зали, я притулилася до них спиною. Серце калатало так, наче я щойно пробігла милю. Ні, його відсутність точно не допоможе, якщо кожна наша зустріч починається з такого електричного розряду.

Наступні дві години я провела в справжньому екстазі від заліза. Я випробувала майже кожен тренажер, намагаючись зрозуміти межі їхніх можливостей. В Антеріоні ми вважали за щастя мати важку колоду для присідань, а тут — ціле різноманіття механізмів, створених спеціально для того, щоб зробити тебе сильнішою.

Втомлена, з приємним болем у м’язах, але нарешті зі світлою головою, я піднялася у вітальню. Раптом мої вуха вловили кроки зовні. Вони наближалися до будинку впевнено й ритмічно. Я завмерла, миттєво перейшовши в режим захисту. Це могла бути Мері, але я вже нічому не дивувалася — за ці кілька днів мій новий притулок став занадто людним місцем.

Я беззвучно ковзнула за стіну, спостерігаючи, як повертається замок. Коли двері відчинилися і на порозі з’явилася Мері, я нарешті дозволила собі видихнути і вийшла зі своєї схованки.

— Доброго ранку, Мері! — привіталася я, щиро всміхаючись жінці.

— Привіт, дівчинко! — вона зупинилася, оглядаючи мене з голови до ніг. — У тебе все добре? Ти виглядаєш... трохи слабкою, — в її голосі почулася щира тривога.

— Це просто тренування, — заспокоїла я її, намагаючись вгамувати тремтіння в руках. — Я провела ранок у залі Ніка, усе гаразд, не хвилюйтеся. Я лише швидко прийму душ і відразу спущуся.

— Добре, не поспішай, ми все встигнемо, — Мері тепло всміхнулася і впевнено попрямувала на кухню, тягнучи за собою величезну сумку.

Я затримала на цій сумці погляд. Цікаво, що вона привезла? Мабуть, це була частина моєї нової зброї для виживання в цьому світі — косметичні засоби чи чергові дивні пристрої, якими користуються тутешні жінки.

Через п'ятнадцять хвилин, змивши з себе піт і вдягнувши чистий одяг, я спустилася вниз. Запах, що йшов із кухні, був не схожий на яєчню Ніка. Це пахло чимось солодким і дуже ароматним.

— Сідай, будемо снідати. Я з самого ранку встала, щоб приготувати мій фірмовий яблучний пиріг і булочки з м’ясом, — Мері з неймовірною швидкістю почала виставляти на стіл пакунки. Вона натиснула кнопку чайника, і той у відповідь весело зашумів.

— Як пахне смачно… — я з насолодою втягнула носом повітря. Аромат кориці, печених яблук та свіжої здоби миттєво заповнив кухню, витісняючи запах кави, який завжди залишав по собі Нік. Це був запах дому, спокою і тепла, якого я не відчувала вдома.

— Я тебе навчу, як це готувати. Це найулюбленіший пиріг Ніка, — вона хитро підморгнула мені й повернулася до чайника, залишивши мене здивовано кліпати очима.

Що це за натяки? Вона каже це так, наче я збираюся готувати йому сніданки все життя. Можливо, у їхньому світі шлях до серця чоловіка справді лежить через ці солодкі вироби з тіста? Але навіщо це мені, якщо я маю піти?

— Мері, я… я не думаю, що мені знадобиться цей рецепт, — невпевнено промовила я, сідаючи на край стільця.

— Ой, дівчинко, знання за плечима не носити, — відмахнулася вона, розливаючи ароматний чай у великі керамічні кухлі. — До того ж Нік був таким похмурим останнім часом, а твій приїзд… ну, скажімо так, він нарешті став схожий на живу людину, а не на робота з графіком роботи двадцять чотири на сім.

Вона поставила переді мною тарілку з величезним шматком пирога.

— Їж. І почнемо робити з тебе міс з планети Земля, яка знає собі ціну. 

— А яка вона ця міс з вашої планети? — спитала я.

— Вона впевнена, Тірро. Вона знає, що весь світ належить їй, навіть якщо на ній прості джинси. І ми з тобою сьогодні знайдемо цю впевненість, — Мері також почала снідати, але її погляд постійно повертався до мене, наче вона вже малювала в голові мій новий образ.

Я жувала пиріг, намагаючись перетравити слова Мері разом із неймовірно смачним тістом. У моєму світі леді — це та, хто тримає спину рівно, навіть коли на її клан напали, і та, чий кинджал завжди гострий. А тут впевненість ховалася в простих штанях із цупкої тканини та вмінні не здригатися від гучних звуків міста.

Після сніданку Мері нарешті розпакувала ту саму загадкову сумку. Я очікувала побачити зброю або земні артефакти для захисту, але натомість стіл заповнили десятки скляних пляшечок, пензликів і м’яких спонжів.

— Це що, фарби для маскування? — я обережно торкнулася пальцем однієї з коробочок. — Ми готуємося до засідки?

Мері дзвінко розсміялася, і цей сміх трохи розвіяв мою напругу.

— Можна сказати й так, люба. Це косметика. Вона не змінює тебе, вона просто підкреслює те, що вже є.

Вона посадила мене на високий стілець біля вікна, де було найбільше світла, і почала чаклувати. Її доторки були легкими, наче лоскотання пір’їни. Поки вона наносила якісь мазі та порошки на моє обличчя, Мері невпинно говорила, що і як називається і для чого воно взагалі. Я намагалася запам'ятати все, що вона каже, хоча не дуже розуміла навіщо мені це.

Коли Мері нарешті дозволила мені подивитися в дзеркало, я ледь не впустила його. На мене дивилася жінка, яку я не впізнавала. Мої золотисті очі тепер здавалися глибшими завдяки темним лініям, а шкіра сяяла, наче вмита ранковою росою.

— О магія... — прошепотіла я. — Я виглядаю так, наче ніколи не бачила лісу та крові.

— Ти виглядаєш як жінка, яка має свою таємницю, — Мері задоволено підмигнула. — А тепер перейдемо до головного. Одяг.

Вона дістала з сумки пакунок, у якому лежало щось темно-зелене, кольору моху в моєму рідному лісі. Це була сукня, але зовсім не така, як у нас — без важких вишивок чи шнурівок. Вона була простою, елегантною і... дуже небезпечною для мого плану тримати Ніка на відстані.

— Хоч у тебе вже є сукні, які я замовила раніше, але ця тобі підійде набагато більше, ніж мені. Я купила її випадково — не побачила, що саме кидаю у кошик. Я вже занадто стара для такого фасону, та й зростом не вийшла, а на тобі вона сидітиме ідеально, — Мері простягнула мені гладенький шматок тканини.

Це був темно-зелений шовк, такий ніжний на дотик, наче листочки лісових квітів після дощу. Сукня здавалася невагомою.

— Одягнеш її на зустріч із батьками Ніка, — безапеляційно додала вона.

— Дякую... — невпевнено промовила я, притискаючи тканину до грудей. 

— Не хвилюйся, вони приємні люди, — Мері помітила мою тривогу й лагідно торкнулася мого плеча. — Моя сестра, мати Ніка, хоч і постійно заклопотана своєю роботою і виглядає так, наче відповідає за весь світ, насправді дуже добра людина. Тобі просто треба бути собою... ну, трохи «шотландською» версією себе.

Я кивнула, хоча в голові все ще не вкладалося, як можна одночасно бути «собою» і при цьому брехати про ціле життя за океаном.

— А тепер, — Мері енергійно сплеснула в долоні, повертаючи мене до реальності, — досить милуватися шовком. Пішли вивчати наші страви та продукти. Якщо ти хочеш зійти за свою, ти маєш знати, чим відрізняється паста від каші і чому Нік терпіти не може сиру цибулю.

Наступні години перетворилися на справжній вихор інформації. Мері витягла з холодильника купу продуктів, назви яких звучали для мене як бойові заклики: «авокадо», «моцарела», «броколі». Ми розбирали складні етикетки, і я вкотре дивувалася, як люди в цьому світі примудрилися перетворити звичайне харчування на таку складну науку.

Але, спостерігаючи за тим, як Мері спритно порається на кухні, я зрозуміла головне: цей світ не такий вже й страшний, якщо в ньому є люди, готові поділитися з тобою рецептом яблучного пирога і своєю підтримкою.