Раді Вас бачити!

Тірра

Знаєте, статус принцеси-пантери — це взагалі не про золоті брязкальця на голові. І навіть не про те, як моє хутро божественно виблискує на сонці. Хоча, чого гріха таїти: сяє воно так, ніби хтось розлив дороге чорнило прямо в зоряний пил. Дякую мамі за чорний окрас. У нашому світі таких пантер — раз-два і нема, тож я ексклюзив.

Але зараз не про це. Щось я відволіклася.

Бути принцесою в Антеріоні — це дика відповідальність і хронічний стрес. Мій народ визнає тільки силу. Не вмієш епічно наваляти ворогам? Усе, ти не королева. Ти просто симпатичний килимок перед троном. А ставати предметом інтер'єру я точно не збираюся.

Сам Антеріон — теж не подарунок. Це не затишний лісочок, де можна почухати спинку об дерево. Це божевільне мереживо з джунглів, пустель, гострих скель і шалених водоспадів. Останні взагалі такі високі, що вода випаровується ще в польоті, не долітаючи до землі. Весь наш світ — один гігантський континент посеред безкрайнього океану, який перевертні розірвали на шматки.

Наш шматок називається Атра-Валліс, і тут правлять клани великих кішок. Живемо... ну, відносно мирно. Якщо заплющити очі на регулярні дрібні бійки за гарячих самиць. Але коли на кордонах з'являється ворог, ми миттєво збиваємося в один залізний кулак.

А вороги у нас є. Зі сходу лізуть суцільні неприємності. Королівство лисів. Самі по собі вони порівняно дрібні, якщо поставити поруч із кішкою. Але беруть кількістю і неймовірною жорстокістю. Палять домівки, витоптують поля, нищать ліси, крадуть і ріжуть худобу. Підступні, швидкі тварюки з вічним комплексом меншовартості, бо живуть на болотах і в низинах. Не були б такі скажені, може б ми допомогли трохи, але не після всього, що вони вже зробили.

Батько завжди казав, що лиси — це бур’ян. Як не виривай, усе одно проросте. От ми їх і вириваємо. Вже купу років поспіль. А воно все одно лізе.

З вовками і ведмедями ми намагалися просто не сваритися. Тримали такий собі нейтралітет. Вони на наші землі не заглядалися — свого добра вистачало. Ми теж чужого не чіпали. Але й допомагати нам проти лисів сусіди не поспішали. Поки руді не лізуть до них, вовки з ведмедями сидять тихо. Класична логіка: «моя хата скраю, поки лиси не почали гризти мій паркан». Офіційної війни у нас немає, тому й військової допомоги від них не дочекаєшся. Ну а що ти їм зробиш?! Дідько з ними.

Мій батько, король Оррей Зорган, був класичним «старим хижаком». Він виховував мене сам. Мами не стало, коли я була зовсім малою. Вона з дитинства мала слабке здоров'я, але батько все одно вибрав її. Його внутрішній леопард просто плювати хотів на інших жінок.

Після її смерті батько став ще суворішим. Здавалося б, куди вже більше? Але ні, людина... точніше, перевертень завжди знайде куди рости. Коли він гарчав, у молодих воїнів мимоволі підтискалися хвости. У мене ж від того звуку починалася банальна гикавка. Батько був мудрим, але твердим, наче шматок граніту. І саме ця його непохитність згодом вилізла нам боком.

Усе закрутилося, коли мені виповнилося шість. Того літа спека стояла така, що каміння от-от мало потекти. Я саме крутилася біля столу радників, намагаючись по-тихому вхопити найбільший шматочок в’яленого м’яса, як раптом заревів ріг. Батько повернувся з кордону.

Тільки от переможних лисячих прапорів із ним не було. Знову. Натомість він приніс згорток — брудний, пошматований, який на всю залу тхнув страхом і свіжою кров’ю. Коли це місиво розгорнули, я ледь м’ясо з рук не впустила. Усередині лежав леопард. Маленький перевертень, десь мого віку. Виглядав він так, ніби його вже хтось жував, але в останній момент передумав ковтати. Мені аж серце стиснулося від жалю.

— Руді виродки вирізали весь його рід, — ревнув батько, аж іскри полетіли, коли він різанув кігтями по підлокітнику трону. — Його звуть Распен. Я дам йому своє ім’я. Житиме тут, як мій вихованець.

Я зробила крок ближче. Хлопчик одразу зашипів, вишкіривши дрібні гострі зуби. Дике звіреня. Він просто тремтів від страху, бо не розумів, що з ним зроблять.

— Тірро, — батько втупився в мене своїми важкими жовтими очима. — Я виховаю його так, щоб він став твоїм особистим мечем. Жодних прав на трон, ніякого спадку. Тільки один обов'язок: закривати тебе собою до останнього подиху. Буде відпрацьовувати кожну кістку і м’яку подушку.

Я тоді ще подумала: «О, чудово, у мене буде брат і спаринг-партнер!». Ну й дурепа ж була. Я тоді взагалі не розуміла, що для Распена ті батькові слова прозвучали як смертний вирок. Батько ж не питав, чи хоче малий такого життя. Хлопця просто поставили перед фактом: відсьогодні ти інструмент. Жорстоко? Так. Але куди діватися? Слово короля у нас — закон.

Ми росли разом, але якось зовсім по-різному. Я купалася в любові підданих і загальному захваті, а він буквально задихався в тіні моїх тренувань. Батько з ним не просто суворо поводився — він з нього три шкури спускав. Жодних поблажок. Якщо ми билися на мечах, і я перемагала (а я перемагала часто, бо Распен банально піддавався, жаліючи мої дівочі кістки), йому прилітало на горіхи. Додаткові години занять під крижаною зливою або голодний вечір без шматка м'яса — звичне діло.

— Ти повинен рухатися швидше, ніж вона думає! — ревів батько, вибиваючи дурь із Распена палицею по хребту. — Ти не людина і не просто звір. Ти її щит!

Мені від цього видовища аж зуби зводило, але скільки я не намагалася поговорити з батьком — усе як об стіну горохом. Він твердив, що це тільки на користь. Мовляв, зате сильнішого за Распена не буде в усьому континенті. Ну я й змирилася. А що мені залишалося? Мене батько теж не як зефірну панночку ростив, а як майбутнього бійця. Слабкі у нашому світі просто не виживають.

Іноді вночі, коли палац нарешті засинав, я по-тихому прокрадалася до його кімнати. Тягнула з кухні солодощі або нормальний шматок запеченого м’яса.

— На, з’їж, похмурий ти тип, — бурчала я, тицяючи йому під ніс медове тістечко. — А то скоро на сушену воблу станеш схожим. Дивись, тоді мені навіть піддаватися не доведеться — укладу тебе одним лівим кігтем.

Распен їжу брав, але ніколи не дякував. Просто дивився на мене якимось таким дивним поглядом, що аж мороз по шкірі — там було все докупи: і вдячність, і біль, і ще якась незрозуміла мені тоді чортівня.

— Ти не розумієш, Тірро, — кинув він якось, коли нам стукнуло по п’ятнадцять. Його голос якраз тоді ламався, ставав низьким, із такою хрипкою вібрацією. — Твій батько мене не виховує. Він мене дресирує, як собаку.

— Ой, не починай, братику, — я тільки легковажно відмахувалася. Списувала все на звичайні підліткові заскоки. — Він просто хоче зробити з тебе найкращого. Щоб жодна лисиця нас не здолала. Ми ж сім’я, ну? Мене він теж ганяє так, що я ледве ногами човгаю до ліжка. А я, між іншим, майбутня королева!

Распен тоді промовчав. Просто відвернувся до стіни, а я встигла помітити, як ходором заходили м’язи на його спині. Тільки через роки до мене дійшло: саме тієї ночі мій «братик» остаточно зник. А на його місці почало виповзати щось темне і дуже небезпечне…