Раді Вас бачити!

Коллуму знадобилося дві години, щоб приготувати відвар проти отрути. Наваривши цілий казан, він особисто напоїв кожного і відправив відпочивати.

Ми з Норданом теж випили зілля, і стало набагато краще. Голова більше не паморочилася, сили почали повертатися в м’язи, хоча ті все ще нили після бою. Ми відхилили пропозицію Ксандера залишитися на перепочинок — хотілося якнайшвидше повернутися додому.

Підкріплення, яке вислав батько, частково вже прибуло. Бійці одразу взялися до патрулювання кордону і охорони штабу. З ними приїхали й кілька генералів, які негайно попрямували до Ксандера обговорювати військові плани. Тільки батька серед них не було. І це здавалося вкрай дивним...

Гвардійці повідомили, що він збирався їхати з ними, але в останню мить затримався і наказав не чекати, мовляв, наздожене згодом. Серце було не на місці, поки я чекала, коли останній постраждалий доп’є свою порцію зілля.

Коллум виглядав виснаженим — темні кола під очима не давали збрехати. Безсонна ніч, величезні витрати магії, та ще й поважний вік... Я щиро дивувалася, як він взагалі тримається на ногах.

— Ти впевнений, що зможеш відкрити портал? — схвильовано запитала я.

— Звісно, моя квіточко! Я не такий старий, як ти гадаєш. У мене вистачить сил ще на десять таких порталів, а потім ще й зі служницею... кхм... поспілкуватися тет-а-тет, — бадьоро похвалився маг.

Я вперше за довгий час щиро засміялася. От старий розпусник.

Через мить Коллум зосередився, змахнув рукою і спрямував потік сили, формуючи знайому темну вирву. Нордан раптом узяв мене за руку і ніжно всміхнувся. Це було так неочікувано і приємно, що я відповіла йому такою ж усмішкою. Не розтискаючи долонь, ми ступили в портал, а за нами пішов Коллум.

А наступної секунди, щойно наші ноги торкнулися плитки тронної зали, вся кров відхлинула від мого обличчя…

Перед очима розгорнулася моторошна картина. Зал був буквально залитий кров’ю, тіла кількох гвардійців лежали бездиханно в неприродних позах. Всюди виднілися сліди запеклої боротьби: перекинуті свічники, посічена меблями оббивка. Що тут, в біса, сталося за ці кілька годин?

Я не встигла навіть зробити крок, як позаду пролунало божевільне, низьке гарчання. Різко обернувшись, я побачила Распена в його звіриній подобі. Він повільно наближався, припавши до підлоги, його паща і могутні лапи були заляпані густою кров’ю, що залишала липкі червоні сліди на мармурі. Він дивився на мене шаленими, налитими кров’ю очима, від яких хотілося втекти на інший край світу.

Нордан миттєво зреагував, заступивши мене собою.

— Що б ти не замислив, Распене, краще зупинись! — загрозливо кинув лев. — Отямся, поверни собі людську подобу і поясни, що тут відбулося!

Замість відповіді Распен загарчав ще лютіше. Стрімким кидком він обрушився всією своєю масивною тушею на Нордана, збиваючи його з ніг. Я не втрималася і впала поруч. Распен притис Нордана лапами до підлоги, дихаючи йому в обличчя смородом сирого м'яса і люті. Він нагадував скажену тварину, яка більше не впізнає своїх.

— Распене, що ти робиш? Схаменися! — закричала я, намагаючись перекрити його рик.

Він на мить повернув голову до мене, і цієї секунди Нордану вистачило, щоб самому перекинутися на лева. Потужним поштовхом він скинув із себе Распена. Тепер вони обидва стояли один навпроти одного, вискаливши ікла, готові до смертельного стрибка.

— Распене! Ти мене чуєш? Припини це божевілля! — я знову спробувала достукатися до залишків його розуму.

Але він не слухав. Зіткнення двох хижаків переросло у криваву бійку. Я вихопила клинки, які забула повернути вовкам, вони знову мали послужити мені для захисту, але тепер — проти того, кого я вважала братом.

Раптом мій погляд зачепився за Коллума. Маг опустився на коліна в дальньому кутку зали, де густа тінь приховувала щось від моїх очей. Я не могла розібрати, на що він дивиться, поки Коллум не повернувся до мене. На його обличчі застиг такий первозданний жах, що моє серце пропустило удар.

Погане передчуття крижаною хвилею накрило мене з головою. Я за мить опинилася поруч із магом і наступної секунди мій крик розірвав тишу зали. На підлозі, серед уламків колись величного трону, лежав батько. Мертвий. Його груди були по-звірячому розірвані пазурами... 

Мене накрила хвиля шаленої люті. Неважко було здогадатися, чиїх це лап справа. Уся колишня любов, повага і навіть жалість умить перетворилися на пекучу, чорну ненависть. Як він міг?! Батько врятував його ще безпорадним кошеням, дав йому дім і майбутнє! Можливо, він був з ним надто суворим, але ж це краще, ніж його б розірвали лиси ще дитям. Батько не заслуговував смерті!

Я до болю в суглобах стисла руків’я клинків і з диким ревом кинулася на Распена. Нордан уже встиг добряче пошматувати його пазурами, але двобій тривав.

— Распене! — загорлала я на всю залу, і в моєму голосі вже не було нічого людського.

Він завмер і повільно повернув до мене голову, миттєво втративши інтерес до Нордана.

— Ти — чудовисько! — прогарчала я і кинулася в атаку.

Він не очікував від мене такої реакції й не встиг вчасно зреагувати. Коли він спробував відбити мій випад, клинок із хрускотом вп’явся йому в лапу. Распен загарчав від болю й відскочив, а моя зброя так і залишилася стирчати з його розірваної плоті.

За мить кімнату огорнув сріблястий туман трансформації. З нього виринув Распен уже в людській подобі. Одним різким, майже презирливим рухом він вихопив клинок із власної долоні й відкинув його в інший кінець зали. Потім він підвів очі, у яких палахкотів нелюдський вогонь.

— Навіщо ти його вбив? — просичала я крізь зціплені зуби, ледве стримуючи новий спалах гніву. Вбити його я ще встигну, але спершу хочу почути правду.

— Ти втекла, обпоївши мене снодійним! Через нього! — він тицьнув закривавленим пальцем у бік батька. — Він хотів продати тебе клятим тиграм, як шматок м’яса, аби й далі тримати свою дупу на троні! — відповів він голосом, повною ненависті.

— Я втекла, щоб знайти вихід із цього шлюбу! І я його знайшла! Треба було просто дочекатися мого повернення! — закричала я, відчуваючи, як у грудях усе розривається від болю.

— Навіщо ти мене приспала? — прошипів він, роблячи крок до мене.

— Бо ти міг зірвати мій план! Ти останнім часом став занадто дивним, я перестала тобі довіряти! — виплюнула я йому в обличчя, хоча понад усе хотілося вчепитися зубами в його горлянку.

— Я не дивний! Я просто втомився бути твоєю тінню! Втомився приховувати почуття і бути ніким поряд із тобою! Тільки твій батько заважав нам бути на рівних, стати твоєю парою і правити королівством разом! — гарчав Распен, повільно наступаючи.

Нордан теж повернув собі людську подобу і тепер безшумно слідував за спиною Распена, готовий підстрахувати мене в будь-яку мить.

— Я завжди вважала тебе братом! Завжди казала, що ми — сім’я! — прогарчала я, відчуваючи огиду. — Яка пара, Распене? Ми б ніколи нею не стали, навіть якби батько дозволив. Бо я б цього не дозволила!

— А хто б став твоєю парою? Оцей? — він презирливо мотнув головою в бік Нордана, і в його погляді змішалися ревнощі і лють.

— Це не твоя справа! Я сама вирішуватиму, з ким мені бути! — прошипіла я, — Распене Зорган! За вбивство короля й зраду корони я засуджую тебе до страти!

Мій голос пролунав надто твердо для дівчини, яка щойно оплакувала батька. Але зараз у мені говорила не донька, а майбутня королева. Я повинна покарати його.

Распен на мить завмер, почувши мої слова. Його обличчя перекосилося від гіркої усмішки, яка більше нагадувала оскал.

— Тірро, Сейри захоплюють замок! Майже уся варта перебита! — пролунав сповнений жаху голос Коллума. Маг, очевидно, непомітно вибіг по допомогу, поки ми з’ясовували стосунки, але наштовхнувся на криваву реальність у коридорах.

З вулиці почулися крики, брязкіт сталі і важкі кроки десятків ніг десь з нижніх поверхів. Замок перетворювався на пастку.

— У тебе все ще є шанс залишитися королевою, — якось надто спокійно, майже лагідно промовив Распен. Його очі холодно вивчали моє обличчя. — Стань моєю, і я власноруч розірву кожного тигра, що посміє ступити сюди. Інакше... інакше вони розірвуть тебе.

Він стояв посеред зали, оточений трьома трупами моїх вірних гвардійців і мертвим королем, й пропонував мені «захист». Огида підступила до самого горла, витісняючи навіть страх.

Нордан зробив крок убік, закриваючи мене собою під кутом, щоб бачити і Распена, і вхідні двері, які вже скоро почнуть здригатися від ударів зовні.

— Ти божевільний! Вона ніколи не буде з тобою! — прогарчав Нордан, роблячи крок уперед. 

Распен повільно перевів погляд на Нордана, і в його очах спалахнула холодна, розважлива зневага.

— А тебе, кошеня, ніхто не питав, — тихо кинув він. — Тірро, дивись на мене! Твій батько мертвий, а Сейри вже йдуть по тебе. Ти дійсно хочеш померти разом із цим левеням, замість того щоб правити зі мною? Я дам тобі силу, про яку ти й не мріяла!

Я міцніше стиснула клинок. Руки більше не тремтіли — їх скувала рішучість. Десь недалеко почувся гуркіт: вороги наближалися до тронної зали. Коллум зачинив двері на важкий засув, тож трохи часу у нас є.

— Я краще згорю в цьому замку, ніж дозволю тобі торкнутися моєї руки, Распене! — кинула я, відчуваючи, як кожне слово додає мені сили. — Нордане, Коллуме — до вікна! Ми не дамо їм цієї перемоги.

Распен видав дикий, нелюдський крик. Його тіло почало стрімко деформуватися, срібляста шерсть знову почала проростати крізь шкіру. Він не збирався нас відпускати.

У ту ж мить Распен, наче блискавка, кинувся на Нордана. Його ікла з хрускотом вп'ялися леву в плече, проливаючи кров.

Я різко відскочила, виграючи дорогоцінну секунду. Я була неймовірно розлючена. Миттєва трансформація — і замість дівчини на мармурову підлогу м'яко приземлилася чорна пантера. Мої пазурі зі скреготом випустилися, а з пащі вирвалося глухе, загрозливе гарчання, я була готова розірвати його на шматки.

Нордан, попри нестерпний біль у розірваному плечі, зумів відштовхнути від себе Распена. Не гаючи жодної секунди, я чорною тінню накинулася на колишнього «брата». Мало йому було вбити мого батька, він хоче забрати ще й єдиного друга? Я цього не дозволю!

Мої ікла з люттю вп’ялися йому в бік. Распен загарчав від болісного спазму й почав відчайдушно борсатися, намагаючись струсити мене з себе, але я трималася мертвою хваткою.

Але все ж Распен вирвав закривавлене тіло з моєї пащі, відскочив на відстань і вже готувався до нового стрибка, як раптом невидима хвиля повітря підхопила його й вдарила об кам’яну стіну. Удар був настільки сильний, що по залі прокотився глухий хрускіт. Коллум використав магію, щоб захистити мене. Я обернулася й вдячно кивнула магу — він виглядав жахливо, магічне виснаження нарешті наздогнало його, обличчя було сірим, як попіл.

— Тірро, тікай! Я затримаю його! — пролунав поруч хрипкий голос Нордана. Його рука була залита кров’ю, але він, здавалося, зовсім не зважав на біль.

Распен почав повільно підводитися на лапи. Його хитало, з голови текла кров, але палаючий погляд збожеволівшого хижака все ще був прикутий до мене. Тікати? Тупіт сотень ніг за дверима ставав оглушливим — люди Сейра були вже за крок від нас.

— Я відкрию портал! Сили має вистачити! Тікай, моя квіточко! — Коллум підбіг до мене, гарячково шепочучи заклинання, його пальці іскрилися останніми краплями магії.

Я похитала звірячою головою, що не піду й кивнула в бік, даючи зрозуміти, щоб вони тікали зі мною.

— Ні, моєї сили вистачить лише на одну особу. Ми втечемо іншим способом. Не сперечайся, квіточко! — обурився Коллум.

— Йди! — прогарчав Нордан, заступаючи шлях леопарду. — З нами все буде добре. Обіцяю!

За кілька метрів від мене розверзлася знайома темна вирва. Я завагалася. Ненавиджу втечу, але мертвою я не зможу помститися за батька і повернути королівство. Тільки виживши, я матиму шанс зібрати армію і покарати винних.

Я востаннє глянула на мага та свого вірного лева, і кинулася до порталу. Але в ту мить, коли я вже готувалася до стрибка, Распен із неймовірною швидкістю опинився поруч. Нордан не встиг його зупинити. Одним махом лапи він відкинув мене від вирви, розпоровши мені бік кігтями. Пекучий біль прошив тіло, я впала на холодну підлогу, відчуваючи, як тепла кров заливає шерсть.

Позаду знову почувся лютий рик лева — Нордан вчепився в Распена, не шкодуючи іклів, відтягуючи вбивцю від мене. Двері тронної зали нарешті злетіли з петель під натиском ворогів.

— Стрибай! Я не втримаю його довше! — закричав Коллум, з останніх сил підтримуючи межі порталу.

Я зібрала всю волю в кулак, стрімко підхопилася й пірнула в темряву, сподіваючись, що цей шлях веде до вовків, до порятунку...

Але останнє, що я пам’ятаю — це жорсткий удар об щось тверде й холодне. Мій звір зник, а разом із ним згасла і моя свідомість.