Раді Вас бачити!

Тірра

Гарячі струмені душу нарешті змили залишки хмільного туману, повертаючи мені здатність мислити тверезо. Але разом із фізичним полегшенням прийшло тривожне усвідомлення: моя регенерація цього разу підкачала. Раніше подібне нездужання зникло б за лічені хвилини, а зараз я мусила покладатися на магію «білого кружечка» Ніка.

Невже я поступово втрачаю себе? Невже Антеріон вивітрюється з моєї крові разом із кожним подихом цього чужого повітря?

Четвертий день. Чотири дні, як я в цьому світі, а Коллум так і не з’явився. Надія на те, що портал знову відчиниться і маг покличе мене назад, танула з кожною секундою.

Я витерла запітніле дзеркало рукою і вставилася у своє відображення. Чи зможу я стати просто... людиною? Звичайною дівчиною, чиє життя вимірюється не кількістю переможених ворогів, а годинами на роботі, приготуванням вечері та переглядом тих дивних «фільмів». Це звучало дико, майже безглуздо, але водночас... у цьому було щось нестерпно заманливе.

Все моє життя в Антеріоні було ланцюгом обов’язків. Корона, тисячі підданих, вічні інтриги за спиною та очікування, яким я мала відповідати. У мене ніколи не було вибору.

Але тут, у цьому домі зі скла і бетону, поруч із чоловіком, який дивиться на мене не як на символ влади, а як на жінку... тут у мене вперше з'явився вибір. Моє життя може стати іншим. Тихим. Спокійним. Справжнім.

Чи вдасться мені вижити тут, не маючи кігтів і магії, а лише власну волю? Час покаже. Але зараз, одягаючи м’який одяг, який купив для мене Нік, я відчула щось, чого не відчувала ніколи раніше. Свободу. 

Нік чекав на мене у своєму кабінеті. Він виглядав неймовірно зосередженим, вдивляючись у невеликий плаский екран, що стояв на столі — мабуть, ще один «телевізор», тільки менший. Його обличчя підсвічувалося білим сяйвом, підкреслюючи різкі, але правильні риси. 

Та варто було мені переступити поріг, як він підняв погляд, і його обличчя миттєво пом’якшало. Тепло від його усмішки, з якою він мене зустрів, приємною хвилею розійшлося по всьому моєму тілу.

— Йди сюди, сідай, — він підвівся з крісла, жестом запрошуючи мене на своє місце.

Я обережно обійшла масивний стіл. Усе тут виглядало занадто складним і крихким. Я повільно опустилася на крісло, але як тільки моя вага перенеслася на сидіння, світ піді мною поплив.

— О боги! Я не звалюся? Чого воно крутиться?! — вигукнула я, миттєво вчепившись пальцями в підлокітники. Серце забилося швидше від несподіванки.

Нік видав тихий смішок, від якого в мене по спині пробігли дрижаки. Він став зовсім поруч, нависнувши над кріслом.

— Спокійно. Це офісне крісло, воно створене для того, щоб рухатися разом із тобою, — він поклав свою велику долоню поверх моєї, що мертвою хваткою трималася за підлокітник. Його шкіра була гарячою, і цей дотик миттєво змусив мене забути про страх падіння. — Просто розслабся. Воно не дасть тобі впасти, обіцяю.

Я спробувала видихнути. Його близькість збивала з пантелику набагато сильніше, ніж крісло, що оберталося. Я відчувала його запах — суміш свіжості та ранкової кави.

— У вашому світі навіть меблі намагаються збити людину з ніг, — пробурмотіла я, намагаючись повернути собі хоч краплю гідності.

— Скоріше, вони намагаються зробити життя зручнішим. Дивись, — він нахилився ще нижче, так що його обличчя опинилося майже на рівні мого, і вказав на екран. — Це комп’ютер. Тут ми знайдемо твою «батьківщину». Готова побачити Шотландію?

Я кивнула, хоча в цей момент Шотландія цікавила мене найменше. Весь мій світ знову звузився до цієї кімнати, сильних рук Ніка на моїй руці і невидимих іскор, що проскакували між нами щоразу, коли він випадково торкався мого плеча.

— Виберемо тобі невелике містечко для легенди, щоб було простіше імпровізувати, — голос Ніка звучав рівно, але я відчувала, як він намагається зосередитися. — Скажемо, що ти народилася в Уллапулі. Це рибальський порт на північному заході, там повно диких пейзажів. Думаю, коли ми вийдемо в люди, то не зустрінемо людину, яка там побувала.

Він почав швидко стукати пальцями по маленьких квадратиках із літерами, які він називав клавіатурою. На скляному екрані, що світився, миготіли картинки: скелясті береги, сіре море й будинки, зовсім не схожі на наші вежі. Я заворожено спостерігала за цим дивом. Стільки знань в одній тонкій коробці! У моєму світі для цього знадобилася б ціла бібліотека та роки переписування паперу.

— Ти виросла там, а вчитися поїхала до Лондона... — продовжував він, не помічаючи, як я затамувала подих від його близькості. — До речі, скільки тобі років, Тірро?

— Кілька днів тому виповнилося двадцять, — я підняла голову, і наші погляди зіткнулися.

Він був занадто близько. Так близько, що я бачила кожну рисочку в його блакитних очах. І раптом у моїй голові, наче спалах магії, пронеслася картинка: я занурюю пальці в його густе волосся, притягую до себе, а наші губи… вони не просто торкаються, вони борються, досліджують, смакують одне одного.

Це був не просто спогад. Це була пожежа, що миттєво охопила моє тіло. Мої вуха почали палахкотіти вогнем, а серце забилося об ребра, наче спійманий птах.

— З тобою все гаразд? Щось сталося? — Нік стурбовано звернувся до мене. Певно, моє обличчя зараз видавало все те божевілля, що коїлося всередині.

— Ні… все гаразд. Просто… дещо згадала, — я зціпила зуби, намагаючись опанувати себе. — Ти пам’ятаєш, як ми вчора заснули?

Я пильно дивилася на нього, шукаючи хоча б натяк, що це лише моя уява. Він помітно занервував, а потім кутик його рота сіпнувся у напівусмішці.

— Трохи пам’ятаю, — промовив він насмішкуватим голосом. — А що саме згадала ти?

Я відчула, як червонію ще дужче. З мене справді кепська правителька — жодної витримки, жодної маски. 

— Ми цілувалися? — випалила я, заплющивши на мить очі від власної зухвалості.

Слова вилетіли раніше, ніж я встигла їх затримати. Повисла тиша. Я чула лише мірне, заспокійливе дзюрчання води в акваріумі, яке зараз здавалося гуркотом водоспаду. Мені хотілося провалитися крізь це м'яке крісло, крізь підлогу, прямо в підземелля, аби лише не бачити його реакції.

— Так, — повільно промовив він.

Я розплющила очі. Його голос був позбавлений насмішки. Він дивився на мене серйозно, його очі блукали по моєму обличчю, на мить затримавшись на моїх губах.

— Але я зупинив нас, — продовжив Нік, не відводячи очей, — Щоб не накоїти дурниць, про які потім зранку довелося б жалкувати. Ми були втомлені й занадто п’яні.

Ці слова викликали протиречиві почуття. З одного боку, я відчула неймовірне полегшення: він не скористався моєю слабкістю, не поводився як підлий загарбник. Він захистив мою честь навіть тоді, коли я сама про неї забула в хмільному тумані.

Але з іншого... десь глибоко всередині, у самому серці, кольнуло гостре розчарування. «Жалкувати»? Невже близькість зі мною була б для нього лише помилкою, про яку хочеться забути разом із похміллям?

Я випрямила спину, намагаючись повернути собі трохи королівської гідності, хоча щоки все ще палахкотіли.

— Значить, ти вчинив як шляхетний чоловік, — промовила я, намагаючись, щоб мій голос не тремтів. — Дякую за це, Ніку. В моєму світі не кожен перевертень має таку витримку.

Я знову подивилася на екран комп’ютера, вдаючи, що рибальське містечко Уллапул зараз — це єдине, що мене хвилює. Але в голові все ще стояв образ його обличчя так близько до мого.

— То на чому ми зупинилися? — запитала я, відчуваючи, як між нами знову виростає невидима стіна.