Раді Вас бачити!

Коллума я знайшла в його лабораторії. Він, як завжди, нагадував божевільного алхіміка: білий халат, пропалений реагентами в стратегічно важливих місцях, і довга сива коса, що теліпалася за спиною. Йому було двісті років. У його світі живуть до трьохсот, і, чесно кажучи, я йому не заздрила. Сто років на троні — це вже вирок, а триста? Я б самоліквідувалася від нудьги і державних паперів десь на першому столітті.

У лабораторії пахло специфічно: сумішшю польових квітів і перегною. 

— Коллуме, відірвися від своїх склянок. Мені потрібна твоя допомога, — я підійшла до столу, де він зосереджено щось зелене переливав у великий чан.

— Що цього разу? Проносне для Гаррета не дам. Король заборонив і пообіцяв наступного разу перетворити мою лабораторію на стайню, — відрізав він, навіть не дивлячись у мій бік.

— Цього разу не треба, дякую, — я пирхнула від сміху, згадавши минулорічний бал. Тоді я таки підсипала Гаррету зілля, щоб він був зайнятий чимось іншим, аніж докучав мені своїми танцями.

— Тоді слухаю, принцесо, — маг нарешті відклав роботу й уважно подивився на мене своїми вицвілими, але гострими очима.

— Відкрий портал до кордону з вовками. Мені терміново потрібно туди потрапити, — благала я.

— Тірро, це справа державна чи... дівочий бунт? Король знає? — він насупив свої густі сиві брови.

— Ні. Будь ласка, це справа життя і смерті. Батько хоче віддати мене заміж за Гаррета, аби заколотники не влаштували переворот. Якщо я домовлюся з вовками про спільний удар по лисах, заколотники втратять привід для бунту. Народ хоче безпеки, а не весілля принцеси з алкашем. Прошу тебе, Коллуме, — максимально швидко виклала я свій план, Нордан там вже зачекався.

— Розумію, — важко зітхнув він. — Але де Распен? Я не можу відправити тебе в лігво вовків саму.

— Він... спить. Дуже міцно спить. Я йду з Норданом Клайдом. — викрутилася я.

— Спить, кажеш? Тірро, мені це не подобається, — важко зітхнув він. — Але й віддавати тебе тому бридкому тигру я теж не бажаю. Добре. Де Нордан?

— Чекає біля фонтану. То ти нам допоможеш? — радісно вигукнула я.

— Хіба я міг тобі колись відмовити, квіточко моя? Ходімо до фонтану. Але попереджаю: якщо король мене повісить за це, я на тебе дуже ображуся, — з удаваною суворістю промовив маг.

Я ледь не заверещала від радості й кинулася обіймати цього дивакуватого дідуся.

Нордан і справді вже чекав біля фонтану в дальньому саду. Тут майже ніхто не ходив, особливо вночі, тож це було ідеальне місце для нашої справи. Побачивши Коллума, лев одразу все зрозумів і хмикнув:

— Ох і ледача принцеса! Невже ноги бігати болять? Наче ще не стара, тільки двадцять стукнуло, — пожартував він.

— Сили нам ще знадобляться. Навіщо бігти бозна-куди, якщо маємо такий скарб у королівстві? — посміхнулася я у відповідь.

— Згоден. Вітаю, пане Харріоне, — Нордан злегка вклонився магу.

— Вітаю, пане Клайде! Простежте, щоб ця шалапутна дівчина нікуди не встрягла! — суворо наказав маг.

Я обурено засопіла, але промовчала — часу на суперечки не було. Коллум зосередився і, заплющивши очі, прикликав магію до долонь. Їх огорнув темно-синій туман, схожий на нічний шторм посеред океану. Цей туман закрутився у вирву, запрошуючи увійти всередину.

— Йдіть швидше! О шостій годині ранку я знову відкрию портал на тому самому місці — на кордоні між королівствами, — серйозно попередив Коллум.

Ми ступили в туман. Мить запаморочення, відчуття невагомості — і ось ми вже стоїмо в густому лісі. Повітря тут було холоднішим і просякнутим запахом хвої і дикого звіра. Пост вовчих прикордонників був зовсім поруч.