Раді Вас бачити!

— Распене, нам треба поговорити! — я влетіла до його кімнати з витонченістю роз’яреного носорога.

Він навіть вухом не повів, спокійно собі лежав на ліжку, гортаючи якусь книгу з таким виглядом, наче я — настирлива муха, а не його принцеса.

— Про що саме? — ліниво процідив він, не обтяжуючи себе зайвими рухами.

— Поясни свою вчорашню витівку, — я рішуче схрестила руки на грудях. Майже всю ніч я розважалася тим, що прокручувала в голові його дивні слова і жести, намагаючись не задихнутися від обурення. Якщо це жарт, то мені зовсім не смішно.

— Ти про мій язик на твоїй щоці? — він нарешті відірвався від сторінок і подивився на мене з таким невинним здивуванням, що мені захотілося запустити в нього чимось важким. — Я просто привітав тебе з успішним полюванням. Звичайна ввічливість.

— Брати так не вітають! Не смій більше до мене так торкатися, — випалила я, відчуваючи, як закипає кров.

— А я тобі і не брат, чи ти вже забула про це, принцесо? — він сухо хмикнув і знову повернувся до читання.

Ця його байдужість вибила мене з рівноваги ще сильніше.

— Скажи, що ти просто вирішив наді мною пожартувати. Для мене ти брат і найкращий друг, і назавжди ним залишишся, — суворо промовила я.

Він зиркнув на мене спідлоба, але промовчав. Не дочекавшись жодної відповіді, я стрімко вилетіла з кімнати, грюкнувши дверима.

Мене душила лють, а коли я в такому стані, безпечніше за все знаходитися в радіусі кілометра лише мішкам із соломою. Я подалася до тренувального залу, де протягом години вибивала дух із нещасного інвентарю. У голові був безлад: батько з його нав’язливим бажанням мене заміж видати, нахабні і п’яні претенденти, а тепер ще й Распен зі своїми неоднозначними натяками. За що мене Боги карають?

Невже він справді щось до мене відчуває? Ні, тільки не це. Я категорично відмовлялася бачити в ньому потенційну пару, він — моя опора, мій надійний щит, мій спаринг-партнер, але аж ніяк не чоловік. Усе моє єство, включаючи внутрішню пантеру, яка зараз обурено гарчала, протестувало проти самої думки про такий союз.

Так, він гарний і сильний, я навіть бачила, як молоді самиці нашого клану тихенько зітхають, підглядаючи за ним з-за фіранок чи дерев. Ну зовсім непомітно, ага. Але я не бачу в ньому того, що бачать вони. Зовсім.

По обіді мене викликав батько. Тренування трохи випустило пару, але інтуїція підказувала, що після цієї розмови солом’яним мішкам сьогодні ще не раз дістанеться.

— Викликав, батечку? — я зайшла до кабінету, намагаючись надати голосу хоча б краплю дочірньої лагідності.

— Так, сідай. У мене для тебе важлива новина, — серйозно промовив він.

У мене навіть дихання збилося. Щось підказувало, що новини мені не сподобаються, азле я слухняно сіла в крісло навпроти.

— Учора я мав дуже продуктивну розмову з Барретом Сейром, — почав батько, уважно дивлячись мені в очі.

Я вже здогадувалася, куди він хилить, але мовчки слухала далі, що на мене чекає.

— Я розумію, що спадкоємець тигрів — не надто ідеальна кандидатура в чоловіки, але це впливовий клан. Шлюб із Гарретом може закрити діри в нашій безпеці і втихомирити внутрішню опозицію. Краще тримати тигрів за союзників, ніж за тих, хто перший захоче скинути мене з трону.

Я відчула, як усередині все холоне, і мовчки намагалася опанувати емоції. Гаррет Сейр. Той вічно бухий нахабний кіт, який ігнорує моє «ні» й тхне кислим вином. Яка гидота! Тільки не це! Батько пропонував мені не просто шлюб, а політичну угоду, де я була головним товаром, як на ярмарку. Хто більше заплатить, того і річ, в моєму випадку ця річ — я. Чудово! 

— Ти знаєш, що я щосили намагаюся уникнути прямої війни з лисами. Від їхніх набігів наші поселення, безумовно, страждають, але повномасштабна війна принесе набагато більше руйнувань і смертей. Це далеко не всіх влаштовує, і це незадоволення може стати приводом до бунту, щоб зайняти моє місце, й твоє також, — втомлено пояснював він.

Я вперше побачила в ньому не грізного хижака, а людину, яка тримає на собі занадто важкий тягар відповідальності. Його плечі, раніше непохитні, наче скелі нашого замку, зараз здавалися дещо опущеними.

— Але Баррет Сейр, батьку... — почала я, відчуваючи, як гнів бореться з жалем до нього. — Він же не просто союзник, він точно захоче контролювати нас через цей шлюб. Ти справді готовий віддати мене йому в лапи заради фальшивого спокою? Ти сам казав, що тиграм вірити не можна.

Батько підвів на мене погляд, у його жовтих очах застиг смуток, який він зазвичай ховав за маскою байдужості.

— Іноді, Тірро, правителі змушені ризикувати і жертвувати найдорожчим для них, щоб урятувати тисячі життів. Я не прошу тебе кохати його, я прошу тебе врятувати наше королівство. Я вірю… я хочу вірити, що з їхньою підтримкою ми зможемо уникнути бунту й вистояти. Подумай про це, у тебе є час до завтрашнього ранку.

Батько втомлено закрив очі рукою, даючи зрозуміти, що розмову закінчено. Його завжди владний голос зараз звучав як тихе благання, і це ранило мене сильніше за будь-який його наказ в минулому. 

— Я зрозуміла, батьку. Обіцяю подумати, — ледь чутно відповіла я, щосили стримуючи тремтіння в голосі. Це дуже погана ідея, я впевнена, але нічого зробити не можу.

На задерев'янілих, зовсім не гнучких ногах я вийшла з кабінету. Коридори замку, які раніше здавалися мені надійним захистом, раптом почали тиснути на плечі холодним камінням. Батько щойно підтвердив мої найгірші побоювання: я була не просто принцесою, я була розмінною монетою в грі, де ставка — мир. Він дав мені вибір без вибору. Я повинна лише підкоритися своїй долі, як жертовна тварина.

Я йшла, не помічаючи гвардійців, які віддавали мені честь. У голові пульсувала лише одна думка: завтра. У мене було лише кілька годин до того, як моє життя перестане належати мені.