Раді Вас бачити!

Ворота штабу здригнулися від сильного удару так, що залізні засуви жалібно завили. Повітря розірвав багатоголосий крик — суміш вовчого рику й високого, майже істеричного гавкоту лисів. Перша секція частоколу не витримала: колоди, підпиляні і підірвані ззовні, з гуркотом обвалилися, підіймаючи хмару пилу та трісок.

— Тримати стрій! — прогримів голос Ксандера, але я вже його майже не чула.

Мої інстинкти, загострені роками тренувань із Распеном, узяли гору. Страх і огиду мозок відключив, а ось бажання вижити і зупинити лисів увімкнулися на повну силу. Я ще не готова вмирати, тому, не чекаючи поки ворог підійде до мене, сама стала смертю, що йде назустріч. 

Перший лис-воїн перестрибнув через уламки паркану, замахнувшись кривою шаблею. Він був швидким, але для мене його рухи здавалися сповільненими. Я пірнула під його руку, відчуваючи холод сталі над головою, і одним коротким рухом встромила клинок йому під ребра. Навіть не дивлячись, як він падає, я розвернулася на п’ятах.

Нордан поруч зі мною працював інакше. Він був скелею, об яку розбивалися хвилі нападників. Його меч описував широкі дуги, відкидаючи ворогів, наче настирливих комах. Кожен його удар супроводжувався глухим звуком розтрощеного металу і кісток. Я аж задивилася на це видовище.

— Тірро, зліва! — крикнув він, загороджуючи мене щитом, який підібрав з-під ніг.

Скинувши заціпеніння, я пішла в бій. Мої клинки працювали синхронно: один розсікав повітря, інший знаходив плоть. Я була занадто швидкою для них, лиси звикли до відкритого бою або засідок у лісі, тому така швидкість стала для них неочікуваною.

Я крутилася дзиґою, залишаючи за собою кривавий слід. Два клинки в моїх руках стали продовженням моїх пазурів. Коли один лис спробував схопити мене за косу, я просто випустила ніж із лівої руки, перехопила його в повітрі зворотним хватом і встромила йому в горло.

— Непогано, принцесо! — Ксандер прорубав собі шлях до нас, його обличчя було заляпане кров’ю, але очі світилися азартом. — Ваш батько добре Вас навчив!

Ми відтіснили першу хвилю до самих воріт, здавалося, перемога вже близько. Вовки почали перегруповуватися для контратаки, щоб вибити лисів із внутрішнього двору. Але саме в цей момент я відчула щось дивне, наче повітря раптом стало занадто важким.

З боку лісу почав просочуватися густий, неприродно фіолетовий дим, він не розсіювався від вітру, а важко стелився по землі, заповнюючи двір.

— Що це за чортівня? — прохрипів один із вовчих генералів, закриваючи ніс рукою.

Дим мав солодкуватий, нудотний запах. Фіалки і гниле м’ясо.

— Це отрута! — крикнула я, але мій голос здався мені приглушеним, ніби я була під водою. — Дихайте крізь тканину!

Але було запізно. Вовки, чий нюх був у десятки разів гострішим за людський, першими відчули удар. Ті, хто був у звіриній подобі, почали жалібно скавчати, падаючи на лапи, їхні очі застилала пелена, а з пащ пішла піна.

— Нордане... — я похитнулася. Мої ноги раптом стали ватяними.

Мій зір розмивався. Крізь фіолетову завісу я бачила, як лиси у людській подобі дістали дивні маски, схожі на морди комах, і натягли їх на обличчя. Це вже не був звичайний напад. Лиси стали винахідливішими, спалювати хатини і красти худобу їм уже набридло, тож вони перейшли на новий рівень — рівень масових убивств отрутою.

— Тірро, тримайся за мене! — почула я голос Нордана. Він мав міцніші легені, але й він важко дихав, спираючись на свій меч.

Я відчула, як хтось грубо схопив мене за плече. Це був один із нападників у масці.

— А ця піде з нами! — процідив крізь маску цей смертник.

Лють на мить перемогла отруту, я згадала про ніж у чоботі. Намацавши руків’я задерев’янілими пальцями, я полоснула нападника по ногах, змушуючи його відпустити мене.

— Нордане, портал! — прохрипіла я. — Якщо ми не підемо зараз, вони нас розірвуть!

Але де був портал? Коллум обіцяв відкрити його на кордоні, а ми опинилися в самому центрі вовчого штабу, оточені фіолетовою смертю. Ксандер лежав неподалік, намагаючись піднятися, його вовки гинули не від сталі, а від підступного зілля.

Дим ставав усе густішим. Я відчула, як свідомість починає вислизати. Останнє, що я пам’ятаю — це теплий дотик руки Нордана до моєї долоні. Ну, мабуть, померти мені все ж судилося до весілля.

************

Коллум відкрив портал набагато раніше — суто через свою стару звичку перестраховуватися на кожному кроці. І не прогадав. Щойно магічний розлом стабілізувався, він почув крізь нього далекі, ледь вловимі звуки запеклого бою. Це не було схоже на тренування, це був дзвін металу об метал і крики, від яких навіть у нього, того, хто бачив не одну страту, хололо в грудях.

Він не став чекати дозволу короля чи офіційного наказу. Переляк за життя своєї «квіточки», яка за ці роки стала йому ближчою за рідну онуку, змушував приймати рішення миттєво. Король за це точно не покарає, а ось за те, що відправив принцесу без охорони — інша справа. 

Вилетівши з вежі, Коллум промчав через внутрішній двір до казарми гвардії. Його білий халат розвівався на вітрі, наче прапор капітуляції, але в руках він стискав бойовий посох так міцно, ніби збирався ним пересунути гори.

— До зброї! — закричав він, вриваючись до приміщення, де мирно відпочивала нічна зміна леопардів. — Принцеса в біді! На неї напали!

Цих слів було достатньо. Бійці, які обожнювали Тірру, а Коллуму довіряли, бо він не раз вже доказував свою вірність, навіть не ставили запитань. П’ятдесят елітних воїнів у легких шкіряних обладунках миттєво вихопили свою зброю. Вони вишикувалися за магом, наче зграя хижаків, що відчула запах крові своєї лідерки.

Останнього гвардійця, який якраз натягував чобіт, Коллум схопив за комір і притягнув до себе:

— Біжи до короля! Хай збирає армію і йде до кордону вовків. Скажи, що принцеса вже там і вона в біді. Живо!

Відштовхнувши гвардійця, Коллум не вагаючись першим стрибнув у мерехтливу прірву порталу. За ним, наче швидкі тіні, один за одним посипалися воїни-пантери, готові перетворити ліс на цвинтар для будь-кого, хто наважився торкнутися принцеси.