Раді Вас бачити!

Нік

Цей робочий тиждень можна записати, як тортури над витримкою. На роботі ще було не так паскудно через купу роботи з документами і розмовами з архітекторами. Але вдома було інакше… 

Я чесно намагався відкинути непристойні думки про неї, вчив її, пояснював різні речі і просто жартував. Але раз у раз зупиняв погляд на її губах. Мені невимовно сильно хотілося поцілувати її. Я не кажу про щось більше, лише поцілунок… хоча б поцілунок. 

І о диво! Привід знайшовся. Так, це не гарно, дівчина старалася, готувала для мене цю найкращу в моєму житті вечерю, а я ще поцілунки вимагаю. Звісно це було сплановано, просто легкого поцілунку в щоку мені було мало, я хочу більшого. І я його отримав. 

Коли вона відповіла на поцілунок — так само палко, відчайдушно й спрагло — я ледь не збожеволів. Здавалося, мозок просто вимкнувся, залишивши лише чистий інстинкт. Боги, як же довго я цього бажав! Відчути смак її губ, їхню нестерпну ніжність, яка поєднувалася з дикою силою.

Я притягнув її ще ближче, втискаючи в себе так, щоб між нами не залишилося навіть міліметра повітря. Хотілося відчути кожен вигин її тіла, кожну лінію. Залишками здорового глузду я стримував свої руки, щоб не почати пестити її всюди й одразу. Я боявся перетнути ту невидиму межу, за якою вороття не буде. Мені потрібен був цей поцілунок — і я отримав його, як вищу нагороду.

Кисню критично перестало вистачати. Мені довелося припинити цю солодку тортуру. Я неохоче відсторонився лише на кілька сантиметрів, впираючись своїм чолом у її. Ми важко дихали, завмерши з заплющеними очима. Моє тіло вимагало продовження, воно кричало про те, що цього замало, але розум холодно шепотів: «Ще не час...»

— Здається, я почав із десерту, — мій голос звучав чужо — низько, хрипко, наче після довгої хвороби.

Я повільно розплющив очі. На мене дивилися її — прекрасні, затуманені пристрастю і щемливо розгублені. У золотистих зіницях усе ще палахкотіло те саме полум’я, яке ми щойно роздмухали вдвох.

— Це добре... бо іншого я не готувала, — прошепотіла вона прямо мені в губи, обпалюючи їх своїм диханням.

Я мимоволі тихо засміявся, відчуваючи, як напруга всередині починає трансформуватися в тепле задоволення.

— Я зовсім не проти такого десерту після кожного прийому їжі, — відповів я з нахабною усмішкою, від якої вона миттєво спалахнула рум’янцем.

— Мері казала, що солодкого багато не можна, це шкодить здоров’ю, — Тірра нарешті підняла голову й майстерно вислизнула з моїх обіймів. — Йди їж корисну курку з морквою. Що, я дарма біля неї чаклувала пів дня?

Щойно вона відійшла, мені одразу стало порожньо. Температура на кухні ніби впала на десять градусів, і я відчув неприємний холод там, де ще секунду тому було її тіло. Я дивився, як вона метушиться біля плити, намагаючись повернути собі вигляд суворої господині.

— Йди мий руки і сідай до столу, — кинула вона, так і не повернувшись до мене. Її голос намагався звучати твердо, але я вловив у ньому легке тремтіння, яке видавало її з головою.

— Добре, матусю, — пожартував я, намагаючись хоч трохи розрядити атмосферу, яка після нашого поцілунку стала густою. 

Я розвернувся і пішов до ванної кімнати, даючи їй ці дорогоцінні хвилини самотності. Я бачив, як вона напружена, як їй ніяково від того, що вона дозволила мені зайти так далеко — і від того, що сама зробила крок назустріч.

Стоячи перед дзеркалом і підставивши руки під холодну воду, я вдивлявся у своє відображення. Зіниці все ще були розширені, а на губах, здавалося, досі відчувався смак її губ. У голові крутилася лише одна думка: чи не зіпсував я все цим поривом? Я витер руки і зробив глибокий вдих. Треба тримати себе в руках.

Коли я повернувся на кухню, вечеря вже була на столі. Тірра сиділа навпроти мого місця, зосереджено вивчаючи візерунок на своїй серветці.

— Виглядає неймовірно, — щиро сказав я, сідаючи за стіл. — Пахне ще краще. Мері була б тобою задоволена.

Вона нарешті підняла на мене погляд — уже спокійніший, але з тією самою магічною глибиною, від якої в мене щоразу перехоплювало подих.

— Сподіваюся, на смак вона краща, ніж на вигляд. Я взагалі ніколи нічого не готувала... до сьогодні, — вона легко знизала плечима, але я помітив, як вона нервово стиснула край серветки під столом.

Я не став довго чекати. Під її пильним, майже тривожним поглядом я відрізав шматочок м’яса і спробував його. Курка була соковитою, хоч і трохи пересмаженою — золотиста скоринка виявилася дещо твердішою, ніж зазвичай буває у Мері. Але це було неймовірно смачно. Можливо, справа була в спеціях, а можливо — у тому особливому інгредієнті, який не пропишеш у жодному рецепті — в її турботі.

— Тірро... це приголомшливо, — щиро сказав я, зустрівшись із нею поглядом.

Я не брехав. У ту хвилину я був готовий їсти що завгодно: пересолене, підгоріле чи навіть сире, якби знав, що вона готувала це саме для мене. Саме усвідомлення того, що вона провела пів дня на кухні, вивчаючи ці дивні для неї прилади та продукти, щоб віддячити мені, гріло сильніше за будь-який вогонь.

— Справді? Не занадто сухо? — у її очах проблиснула іскра полегшення, а на губах з’явилася ніжна усмішка, від якої моє серце знову пропустило удар.

— Справді. Це найкраща курка, яку я їв за останні кілька років, — я знову взявся за виделку, насолоджуючись моментом.

Ми вечеряли, розмовляючи про дрібниці, намагаючись не згадувати про той шалений поцілунок, що стався десять хвилин тому. Але він незримо був присутній між нами — у тому, як ми передавали одне одному сіль, як затримували погляд трохи довше, ніж дозволяли правила пристойності.