Раді Вас бачити!

Тірра

Наступні кілька годин перетворилися на справжню битву за знання. Ми забарикадувалися в кабінеті, штурмуючи географію, політику та закони цього світу. Нік показав, як приборкати комп’ютер, щоб я могла самостійно вивчати інформацію, поки він буде на роботі. Як не дивно, мій мозок вбирав усе. Мабуть, роки суворих уроків батька в Антеріоні, який готував мене до правління, не минули даремно. Я звикла тримати в голові тисячі деталей, від яких залежало життя моїх підданих.

До теми вчорашнього поцілунку ми більше не поверталися. В повітрі все ще відчувався присмак недоказаності, але зараз мені було не до любовних ігор. Я мала за тиждень вивчити те, що місцеві засвоюють роками.

Коли прийшов час обіду, ми спустилися на кухню. Нік дістав якусь «заморожену їжу» і відправив їх у гарячу печеру духовки. Поки обід готувався, він терпляче пояснював призначення кожної штуки на кухні. Від цієї кількості технічних термінів моя голова готова була вибухнути вдруге за день, але я вперто слухала.

Я не дозволю собі бути безпорадною, наче немовля. В Антеріоні слабкість означала смерть. Тут, у цьому світі, правила були іншими, але суть залишалася тією ж: пристосовуйся або зникни.

Зі мною ніхто не буде панькатися цілодобово. Якщо Коллум не повернеться за мною... якщо портал назавжди зачинився, я маю стати своєю серед цих людей. Поки Нік готовий бути моїм провідником, я витягну з нього кожну дещицю знань.

Я спостерігала за тим, як Нік витягає їжу з духовки, і раптом спіймала себе на думці, що дивлюся не на його руки, а на те, як він це робить — впевнено, спокійно, з якоюсь природною турботою, яка здавалася мені неземним.

Він став для мене чимось більшим за рятівника занадто швидко. Навіть лякаюче швидко. В Антеріоні я зустрічала багатьох чоловіків: сильних воїнів, хитрих лордів, відважних мисливців. Але жоден із них ніколи не викликав у мені такого урагану почуттів. Кожен мій нерв, кожна клітина розуму тепер прагнули його близькості, і я не могла знайти цьому логічного пояснення.

Що в ньому такого особливого? Можливо, справа в цій тихій доброті, до якої я зовсім не звикла? За все моє життя дбайливе ставлення було розкішшю, яку видавали малими порціями. Навіть батько, попри всю свою любов, бачив у мені передусім спадкоємицю, воїна, інструмент влади. Він вчив мене виживати, але не вчив, як це — бути просто дівчиною, яка хотіла трошки більше тепла і турботи.

А Нік... Нік дбав про мене просто тому, що я звалилася йому на голову. Без обіцянок вірності, без політичних вигод, без клятв на крові. Він купував мені одяг, вчив користуватися своєю «магією» і навіть зупинив нас учора, щоб я не почувалася зганьбленою зранку.

Від цієї думки в грудях стало тісно. Вдома турбота завжди мала ціну, а тут я отримувала її задарма, і це збивало з пантелику. Я відчувала себе звіром, якого вперше в житті погладили по голові замість того, щоб вдарити батогом. І найстрашніше було те, що мені це починало подобатися.

— Тірро? — Нік перервав мої роздуми, ставлячи тарілки на стіл. — Ти знову десь далеко. Все добре?

Я підняла погляд, зустрівшись із його стурбованими очима, і відчула, як стіни мого внутрішнього замку дають тріщину.

— Так, — витиснула я, намагаючись опанувати себе. — Просто... все ще не можу звикнути до того, що їжа у вас з'являється з коробки, а не після полювання.

Нік усміхнувся — тією самою усмішкою, від якої моє серце щоразу зрадницьки пропускало удар, забуваючи про ритм.

— Звикнеш, — м’яко промовив він, сідаючи навпроти. — Ти дуже здібна учениця. Чесно кажучи, я думав, що нам знадобиться набагато більше часу, аби ти освоїла хоча б основи.

Я всміхнулася йому у відповідь, відчуваючи, як всередині розливається приємна гордість.

— Я все життя тільки те й роблю, що вчуся. Мистецтво бою, дипломатія, стародавні мови... Тож не бачу в цьому нічого дивного. Мозок — це як м’яз, який потребує тренування.

Я обережно зачерпнула шматочок їжі, що парувала на тарілці. Було гаряче, але аромат стояв такий п'янкий, що я не втрималася. Перший же шматочок змусив мене ледь не заплющити очі від задоволення. Смак був насиченим, пряним і неймовірно ніжним.

— Що це? — запитала я, намагаючись не ковтати занадто швидко, аби розсмакувати кожен інгредієнт.

— Лазанья, — коротко відповів Нік і теж почав їсти.

Він спостерігав за мною з якоюсь дивною цікавістю, ніби моя реакція на звичайний обід була для нього найважливішим показником успіху. «Ла-за-нья»... Я подумки повторила це слово, смакуючи його, як і саму страву.

Дивлячись на Ніка, я раптом усвідомила: я готова вчити назви сотень таких страв, вивчати кожну кнопку в цьому домі й запам'ятовувати кожну вулицю його міст. Головне — щоб він продовжував так на мене дивитися.

Я зловила себе на цій думці й швидко опустила погляд у тарілку. Небезпечно. Занадто небезпечно так сильно залежати від чиєїсь доброти, але зараз, під теплим світлом його кухні, мені хотілося бодай на годину забути про все.